Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

4

Княгиня Юлія дуже швидко призвичаїлась до Гори, терема княжого. Це було не дивно - у Києві в той час жило чимало ромеїв, що приїхали сюди ще за княгині Ольги, й пізніше кожної весни на Почайні зупинялись хеландії купців з Константинополя, які все літо торгували на Подолі й тільки над осінь, коли прибувала вода в Дніпрі, спускались у Руське море, деякі ж купці й зимували тут, мали свої двори.

Так було не тільки з ромеями - Київ добре знав тоді свіонів, що вільно їздили з Варязького в Руське море, деякі з них служили в княжій дружині й жили в Києві; над Почайною цілий конець займали хозари-купці; на Подолі на торзі можна було зустріти німців, угорців, чехів, поляків.

Через це княгиня Юлія легко могла зустрітись і, по надобі, викликати до свого терема земляків, хотіла Юлія - могла говорити з німцями, поляками; метка, спритна, дотепна, вона швидко познайомилась з боярськими й воєводськими жонами, та вони й самі одна поперед другої намагались побувати в теремі нової княгині.

А вже боярські й воєводські жони! У них тепер тільки й було розмови:

- Яка гарна ця царівна! А яка вона розумна! А одягається як! А ходить! А говорить!

І вони так-сяк учились у толковинів по-грецькому, Юлії тлумачили словеса руські, жони ці стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червоні килими грецькі, поставили амфори, чіпляли на себе грецьке узороччя.

За жонами, звичайно, йшли чоловіки. Втім, сказати, хто з них був перший, - важко; серед бояр, мужів нарочитих, слів, купців, які з давніх-давен їздили до Константинополя, були християни, що огречинились давно.

Особливо ж багато християн з'явилось на Горі тоді, коли на столі сиділа княгиня Ольга, - купці Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Іскусєв, Вуєфаст були першими пособниками й друзями княгині, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з іншими товарами ікони, срібні, золоті й прості хрестики церковні сосуди.

Втім, християнська віра пробивала собі шлях на Русь не тільки з Константинополя, бо ще раніше, ніж патріарх Фотій встановив єпархію руську, в Києві з'явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Ігоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пізніше ж, коли в Болгарії сиділи Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарські стали тікати на Русь, вони були наставниками княгині Ольги і її онуків, священиками в перших київських церквах.

Звичайно, болгарських священиків більше знали й поважали в Києві, аніж грецьких, - вони розмовляли слов'янською мовою, правили службу в церкві зрозумілими словами, вони привозили з собою книги, написані цією ж мовою. Так боярство, мужі, купці Гори приймали християнство, слідом за ними йшли волостелини й посадники в горах і землях.

Мало було християн лише серед воєвод і тисяцьких, і то не дивно - невпинно борючись з ромеями й Візантією вони ненавиділи все грецьке, а так само й християнство, проте й серед воєвод деякі, як-то Вовчий Хвіст Слуда потай ходили до церкви над Почайною.

Коли ж на Горі з'явилась царівна Юлія, а слідом за нею посунули до Києва й священики, і бояри, і мужі все більше й більше почали говорити про чудовий Константинополь про богоспасенну Візантію.

Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тільки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав їм або ж мовчав.

Він мовчав, бо в душі був згодний затвердити єпархію Фотія, пустити на Русь тисячі грецьких священиків, зробити все, що побажають імператори ромеїв, бо він же був нині родичем їхнім, мав прияти, як і вони, славу.

Дивним, правда, було те, що самі імператори мовчали, відколи до Києва приїхала царівна Юлія, вони нібито води в роти набрали, з Константинополя їхали купці й священики, ченці й знову ж купці, не було тільки слів, з якими Ярополк міг би говорити про діло.

Проте він розумів імператорів - їм, либонь, і незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русі сиділо два князі - він у Києві, а ще один - Володимир - у Новгороді.

На це йому не раз натякала й Юлія, а одного вечора завела з ним розмову - одверту й сувору.

Вона приїхала до Києва дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, - такою її полюбив Ярополк.

За короткий час на Горі Юлія змінилась - втратила полуденну засмагу, ледь поповніла, більш окреслились її груди, стан, стегна, - Київ і Гора пішли на користь Юлії, вона розцвіла, як дивна квітка.

Одно турбувало князя Ярополка: минав місяць за місяцем, Ярополк, думаючи про майбутнє, хотів мати сина царської крові, але Юлія не признавалась, не говорила, що збирається стати матір'ю.

- Ти - справді великий князь, - почала розмову Юлія, - у Константинополі я уявляла тебе красивим, ніжним, милим, а ти виявився набагато кращим, ніж я думала.

Поклавши руки на її плечі, він дивився в саму глибину темних грецьких очей.

- Чим же я кращий? Скажи, Юліє!

- Ти не тільки красивий, ніжний, милий, а й сміливий, дужий, несхитний, у тебе є надійна підпора - воєводи твої й бояри, мужі, дружина. Київ - це маленький Константинополь, ти також схожий на імператорів.

- Чому тільки схожий?

Юлія, напевне, давно готувалась до цієї розмови і тепер не поспішала, Ярополк думав, що вона не хоче його образити.

- У Візантії є один тільки імператор, він - заступник бога на землі і єдиний господар, василевс всієї імперії.

Юлія вцілила в саме серце Ярополка - порівняння з імператором було не на його користь, Ярополку дуже далеко до бога, він не є господарем всієї Руської землі.

- У Константинополі, - відповів на це Ярополк, і Юлія побачила, як його обличчя враз стало злим і хижим, - нині є два імператори - Василь і Костянтин, на Русі є два князі...

Вона зрозуміла, що почала небезпечну гру, але не відступала.

- У Константинополі нині, - з посмішкою сказала Юлія, - справді є два імператори, але вони сидять у одній Золотій палаті, імперією править тільки Василь, а до того ж вони обидва порфірородні.

Ярополк посміхнувся, зрозумівши натяк Юлії.

- Так, - згодився він, - князь новгородський Володимир - мій брат, але ми сини не однієї матері, мене народила угорська князівна Предслава, він - син рабині.

- А хіба