Микола Хвильовий - Синi етюди

вся ця суєта житейська… Охо-хо! Позiхнув i ретельно перехрестив уста.

Тодi Веронiка сказала:

- Демо, сюди не заходила Христина?

- Нi.

- Ну, так менi треба йти. Сьогоднi на Поярних Посьолках спектакль.

Дядя Варфоломiй скинувся; щось закричав, заверещав.

Веронiка мовчала. Дядя Варфоломiй покликав у сiни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! I рiшили йти з нею.

…Вийшли всi на ганок. Небо вiдходило в даль. Зорi творили нечувану загiрну симфонiю. Пiшли до рiки. Дядя Варфоломiй проводив до берега, останнi - з Веронiкою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломiй, що йшов позаду всiх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.

…З города сунулись вози. Перекликались у вогкiй веснянiй iмлi. На сходi стояла чiтка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далинi густо розкиданi були заводськi огнi. Дема творив сентименти:

- Це не вiд Луки, а вiд повстання. З нього одна глава на мотив: "гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть". I це тому, що я чую далекий тупiт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дiвчинка, i. я бачу народження нового життя.

…Веронiка мовчала.

Тодi промовив Стефан:

- Веронiко, тобi холодно в калошах. Ти хоч би чулки надiла.

Близько пiдiйшла, подивилась в очi й тихо, але чiтко й суворо сказала:

- Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрiчатись.

Стефан подумав i кинув:

- Добре. Але скажи менi: ти чула що-небудь про аристократизм духа?

Веронiка сказала:

- Чула.

…Пiдiйшов Дема.

- Про що ви говорите?

Стефан:

- Про цiнностi: Евклiдову на площинi i Лобачевського на сферичнiй поверхнi.

- Ну, це не про мене писано.

…Нарештi й рiка. Пiдiйшов i дядя Варфоломiй. Десь чиркнув сiрник - у веснянiй ночi стояли два цигарковi огники. Далеко на Поярних Посьолках спiвали дiвчата.

Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народнiх: ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця:

- Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть! I чути ще боянову молитву пiд тихий акомпаньямент земного хору - весняного шуму. Стоїть чiтка вiфлеємська зоря. Боян дивиться в даль i тихо каже: "… твоє життя, ти, твої руки, твiй кожний день - це агiтацiя невiдомих комун. Чого ж вони хочуть вiд мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?" I пише дiва - жiночий ватажок - наказ. I, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, i, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, i вона не може погасити пожар своєї творчости.

- Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть! Боян сказав: "Можна згорiти, як свiчка перед образом моєї мадонни Христини". Але не втихала боянова молитва пiд тихий акомпаньямент земного хору - весняного шуму.

…Сказав дядя Варфоломiй:

- Стефане, йди сюди.

Пiдiйшов.

- Ну, говори по правдi: вламав?

Стефан нiчого не вiдповiв, одiйшов i сiв на кайору.

…Сплеснули весла.

…Стояла тиха вогка темрява, i вабили полярськi огнi, i брiв зелений запах iз слобожанських безкраїх степiв.

…Сплеснули весла.

Дядя Варфоломiй подумав не то з iронiєю, не то так:

- Ячейка!

Потiм подумав про потяг, про закинуту станцiю, ортечека i про далекого знайомого з ортечека.

Потiм дядя Варфоломiй уважно дивився в синяву запашної ночi. Туди, де стояли полярськi огнi, де маячiла кайора й силуети цих чудних, невiдомих людей.

ШЛЯХЕТНЕ ГНIЗДО

I

Найзвичайнiсiнька баба, але її звуть бабушкою, дiда - дєдушкою. Бабушцi - шiстдесят шiсть, вона жлукто з жаром, вiд неї вогка бiлизна з попелом. Батько дєдушчин чумакував у Крим по сiль, тому й у дєдушки широкi суворi брови нависли, чорнi - йому сiмдесят, а волосся на головi, як пух з трусика для касторового капелюшка - сивий-сивий.

Дєдушка - патрiярх i тепер: правнучата, внучата, дiти - всi вкупi, шiстдесят десятин не подiленi, тридцять одiбрав ревко - це так ревком, а потiм прийшов виконком, а землi все-таки не повернули…

У дєдушки був i син - його Бубирець-незаможник "згрiб", а потiм Бубирця "зiребли", i загинули обидва.

Дєдушка - патрiярх, i син був би патрiярх, коли б не чотирнадцятий рiк: втягли в споживче товариство за скарбника i ходив уже в збiрню. А синовi сини вже не те: викинули хату на степ - бiля шведських могил, i вже хотiли не шiстдесят, а двiстi шiстдесят. У Харкiв до банку їздили, щоб дєдушка не знав.

От-от щось у Папуцячiм маєтку - Папуцi прiзвище - от-от…

Кожного тижня правили службу в недiлю - у недiлю вмирав тиждень i народжувався другий. Тижнi вмирали, i тижнi йшли. Комусь ближче до смерти, а комусь - до народження. I так вiки, коли ще й Слобожанщини не було - довго-довго.

Тижнi були галасливi, кривавi, буйнi.

Андрiя - синового сина - звабив вовчий Шкуровський загiн, а Василь i досi живе вдома. Єсть такi в нас, i досi нiкому не служили: нi вашим, нi нашим. I не хитрi - фортуна, кажуть. От i Василь.

Уночi розсипаються зорi i зникають у Папуцячiм лiсi - тепер громадський. Дєдушка нiяк не мiг звикнути: як громадський? А йому наказали ще й хмизу не збирати без дозволу. Тодi вiн зовсiм не розумiв: як це? з мого лiсу?

Потiм узнав, що це - закон такий, а коли закон, то це є закон.

Ранком дєдушка каже бабушцi:

- Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, пiду.

I йде в свiй не свiй лiс. Вiн теж доглядати. Проте дєдушка - мiцний дiд: i тепер як вiзьме косу, то чорта з два вженешся за ним. Старе поколiння, iз тих, що до двадцятьох лiт без штанiв у цурки грали.

Доглядає дєдушка добре: колись застав члена виконкому - лiс рубав не по закону - було дiло!

Бiля Великої Шведської Могили - дєдушчин хутiр (хутори, одруби, Столипiн). Бiля хутора Горбанькове Озеро. Добра земля. Ввечерi дєдушка запрягає воли i - через лiс - невеличкий, кострубатий, недотепний, i сосни на пiвнiч хиляться. Рипить вiз до Великої Шведської Могили. Пiсок, пiсок, а далi степи, чорноземля важка, плодюча, мiцна, оранжерiйна: культура…

(…I ввижається iнодi, що вся Україна оранжерея - там десь, близько моря тулиться. I пiдпливають до неї кораблi - багато кораблiв пiд червоний стяг…)

Рипить вiз: ри-ип!

Тягнуться воли до Великої Шведської Могили.

Дєдушка приїде на хутiр i дивиться на ярину. I тут ярина, i далi ярина. Друга ярина - своя не своя. I серце радiє - тiльки