Володимир Кирилович Малик - Двоє над прірвою

тікав. Навпаки, коли всі відхлинули від воріт, він, пропустивши Чуму, ступив кілька кроків назустріч офіцерові. Той повернув до нього голову і зупинився, напевно, гадаючи, що полонений хоче звернутися до нього з проханням. Але Жердін раптом різко заніс над собою кийок і з усієї сили, яку мав, двічі уперіщив есесівця по голові. Тон зойкнув і впав, заюшений кров’ю.

В ту ж мить, поки солдати вовтузилися зі своїми рушницями, з сторожової вежі ударив кулемет. З-за дротяної загорожі затріщав автомат… Прошитий кількома кулями, Жердін упав на землю. З його руки випав кийок.

Солдати підхопили офіцера попідруки і понесли до караульного приміщення. Кулемет на вежі замовк: кулеметник боявся влучити в своїх.

— Ферапоня! — скрикнув я розпачливо.

Смольников затулив мені рукою рота, зашипів:

— Тс-с-с! Почують — уб’ють! — і потягнув від воріт.

— Навіщо він зробив це?

— Я розумію його… Він свідомо пішов на смерть, щоб розв’язати нам руки! Щоб ми тікали, — відповів Смольников.

— Такою ціною!

— Він був приречений… Газова гангрена — теж певна смерть! І він знав це. Тому й не хотів відтягувати… До того ж умерти від кулі легше, ніж від гангрени. Він свідомо пішов на такий крок — заради нас і заради себе…

5

Минали безконечно довгі й страшні дні й ночі. Ми наполегливо шукали шляхів до втечі, але не знаходили. І нас поволі почав огортати відчай.

Сили танули, насувалася глибока осінь, а там не за горами й зима. Що робити?

Одного разу над табором прошуміла сильна злива. Почалася вона опівдні й тривала до вечора. Холодні дощові потоки аж сичали й шкварчали, вдаряючись об тугу, вщерть напоєну вологою землю. Хто був спритніший, той заховався під дахом навісу, котрий, одначе, не міг вмістити всіх. Більшості ж довелося приймати небажаний душ під відкритим небом.

Ми зі Смольниковим промокли до нитки і, цокаючи зубами, стояли під високим обривом, де не так дошкуляв поривчастий вітер, і дивилися, як серединою глинища з ревом котив бурхливий потік рудої води. Він сердито пінився, клекотів і стрімко мчав донизу, в яр, порослий чагарником і бур’янами, риючи на своєму шляху глибокий рів.

— Гляньте, Іване Григоровичу, — прошепотів я, вражений несподіваним відкриттям. — Попід дротяною загорожею вже можна пролізти… Аби тільки вода спала…

Смольников стиснув мені руку. Очі його заблищали радістю. Справді, там, де в два ряди стояли соснові стовпи, обплутані густим мереживом колючого дроту, вода котилася так шпарко, що прорила попід загорожею глибокий рівчак. Ним можна було не те що пролізти — пройти на повен зріст.

— Вода нам не страшна — все одно мокрі, — відповів схвильовано Смольников. — Діждатися б тільки ночі! Та щоб німці не помітили і не загородили ту лазівку, яку так несподівано приготувала для нас природа!

Ми почали нетерпляче ждати вечора. Злива припинилася, та дощ не стихав — сіявся і сіявся, мов крізь сито, затягуючи і землю, і небо непроглядною сірою пеленою.

Похмурий осінній день короткий, та для нас він здавався безконечно довгим. Через кожні п’ять хвилин я дивився на годинника — чи скоро?

Ми сиділи на мокрій землі і пильно приглядалися до крутих схилів балки, там, за дротом, де нам вночі доведеться пробиратися.

Час тягнувся нудотно довго. Мені здавалося, що нашому чеканню не буде кінця і що в останню хвилину все може піти шкереберть.

Тим часом день поволі гаснув. Сірі осінні сутінки тихо кралися з глибокої балки і покривали землю холодним туманом. Незабаром зовсім стемніло.

— Пора, — прошепотів я.

— Пора, — погодився Смольников.

Ми підвелися і почали спускатися до яру. Серця наші билися напружено. Нерви бриніли, як туго натягнуті струни. Що буде через кілька хвилин — сподівана воля чи смерть?

Не доходячи півсотні кроків до загорожі, спустилися в рівчак, проритий дощовою водою.

Смольников ліз попереду. Рівчак круто спускався в глибоку балку, і це допомагало нам: без особливого напруження ми прослизнули попід дротом і опинилися за межами табору. Швидко скотилися вниз, де вже стояла густа пітьма, і не розбираючи дороги, кинулися бігти. Шелестів під ногами бур’ян, колючі тернини чіплялися за одяг, боляче шмагали по обличчях. Та дороги вибирати ніколи: хотілося якнайшвидше відійти з небезпечної зони, де нас могла ще наздогнати ворожа куля.

Коли вийшли в степ, було вже зовсім темно. Позаду залишилися Хорол і Хорольська яма. Там мерехтіло кілька жовтавих вогників. По боках — суцільна пітьма холодної осінньої ночі, що важко налягала на принишклу землю. Попереду ж — невідомість…

Постало питання — куди йти?

— До фронту! — сказав я.

Смольников задумався.

— До фронту? В такому вигляді? — він мав на увазі наш мокрий, брудний військовий одяг, який ми добре викрутили, але який від того не став сухим і мало зігрівав нас, а також нашу неймовірну виснаженість. — Не дійдемо. Відразу схоплять… Та й не витримаємо такого шляху, — ти, може, й витримаєш, а я — ні… Треба відпочити, зодягнутися відповідно… Ні, так не дійдемо… До того ж якщо охорона табору кинеться на розшуки, бо, я певен, сьогодні не тільки ми втекли, то передусім шукатиме на шляхах, що ведуть на схід…

— Що ж ви пропонуєте?

— Що я пропоную? — каштан задумався. — По-перше, втекти якомога далі, щоб нас не спіймали. Це головне… По-друге, знайти притулок, де б ми хоч трохи “відійшли” від фашистських “курортів”. Такий притулок я можу знайти тільки в Києві, бо я там довгі роки служив і маю знайомих, котрі нам допоможуть… А ти?

— А я — ніде… Не можу ж я повернутися в своє село, де жили майже виключно німці-колоністи. Там мене відразу запроторять у табір, як льотчика, як комсомольця і як сина агронома-комуніста…

— От бачиш… Залишається Київ… До того ж мені дуже хочеться дізнатися, чи встигла евакуюватися дружина з донькою. Якщо ні, то я їх заберу з собою або влаштую десь у знайомих на селі… Для мене це теж дуже важливо…

Опівночі хмари розійшлися, небо всіялося холодними дрібними зорями — і раптово вдарив мороз. Земля зразу затужавіла, підмерзла. Йти стало легше, але й одяг наш теж затвердів і почав при найменшому рухові торохтіти, мов панцир.

Щоб не замерзнути, ми наддали ходу. Орієнтуючись по Полярній зірці, попростували на захід. Села, що траплялися по нашому шляху, обминали: хотілося відійти від Хорола якнайдалі.

Під ранок вийшли до Сули. Праворуч бовваніли в сірій імлі солом’яні та очеретяні дахи приземкуватих хатинок якогось села, трохи далі темнів залізничний насип і міст через ріку.

Попереду стояли лапаті, в рясному інеї, кущі верболозу.

Через міст іти