Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

тут справжню паніку, два ешелони з артилерією було затримано і відправлено до Штірії. Був тут також ешелон боснійців. З невідомих причин він стояв уже два дні, усіма загублений і забутий. Боснійці вже два дні не діставали нічого з кухні і ходили жебракувати хліб у Новий Пешт. Навколо тільки й чути було схвильовані розмови кинутих напризволяще боснійців. Вони розлючено жестикулювали і безнастанно матюкалися: — Jebem ti boga, jebem ti dusu, jebem ti majku.

Незабаром маршовий батальйон дев’яносто першого полку знову зігнали докупи, і солдати впакувалися у свої вагони. Однак за хвилину батальйонний ординарець Матушич повернувся з вокзальної комендатури із звісткою, що вони поїдуть аж за три години. Тільки-но зібраних солдатів знову випустили з вагонів.

Перед самим відходом поїзда до штабного вагона ускочив дуже схвильований поручник Дуб і почав домагатися, щоб капітан Заґнер негайно наказав заарештувати Швейка.

Поручник Дуб, старий, відомий донощик у місті, де він вчителював, дуже радо пускався у розмови з вояками, намагаючись збагнути, що солдати думають, і водночас шукаючи нагоди повчити їх і пояснити, чому і за що вони воюють.

Під час свого обходу він побачив за вокзальною будовою біля ліхтаря Швейка. Той стояв і з цікавістю розглядав афішу якоїсь добродійної воєнної лотереї. На афіші наглядно було показано, як австрійський солдат багнетом пришпилює до муру оторопілого бородатого козака.

Поручник Дуб поклепав Швейка по плечу і спитав, як це йому подобається.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — відповів Швейк, — це дурне. Я вже бачив багато ідіотських афіш, але такої нісенітниці мені ще не доводилося бачити.

— А що вам тут не подобається? — запитав поручник Дуб.

— Мені, пане лейтенанте, не подобається, як той вояка поводиться з довіреною йому зброєю. Таж він може зламати багнет об мур, а потім це взагалі зовсім ні до чого і його можуть покарати, бо росіянин підвів руки вгору і піддається: його взято у полон, а з полоненими треба добре поводитися. Говоріть що хочете, а вони також люди.

Тут поручник Дуб вирішив витягнути із Швейка якомога більше і спитав:

— Так, значить, вам шкода цього росіянина, правда?

— Мені, пане лейтенанте, шкода обох. Росіянина тому, що його прохромили, а нашого за те, що його за це заарештують. Він, пане лейтенанте, як Бог свят поламає багнет, адже мур кам’яний, а сталь — вона крихка. У нас, пане лейтенанте, ще до війни, коли я відбував військову службу, був у роті один лейтенант. Навіть наш старший фельдфебель-юшкоїд не вмів так гарно висловлюватися, як той пан лейтенант. На учбовому плацу він нам було говорить: «Коли почуєш «habacht», мусиш вибалушувати баньки, як той кіт, що сере у січку». Але взагалі він був непоганою людиною. Раз на Різдво в голові у нього замакітрилось: купив для роти цілий віз кокосових горіхів. Відтоді я вже знаю, які багнети крихкі. Половина роти поламала на тих горіхах багнети, і наш полковник наказав усю роту замкнути. Три місяці ми не сміли і кроку з казарми ступити, а пан лейтенант мав домашній арешт…

Поручник Дуб люто поглянув у безтурботне обличчя бравого вояки Швейка і злісно спитав:

— Ви мене знаєте?

— Знаю, пане лейтенанте.

Поручник Дуб витріщив очі і затупцював на місці:

— А я вам кажу, що ви мене ще не знаєте.

Швейк безтурботно, спокійно, немовби при рапорті, знову повторив:

— Я вас знаю, пане лейтенанте. Ви, мельдую послушно, з нашого маршового батальйону.

— Ви мене ще не знаєте, — лементував поручник Дуб. — Ви, можливо, знаєте мене з доброго боку, але, чекайте, ви мене тепер пізнаєте і з поганого боку, і не думайте собі, що я такий хороший, як здаюся, я кожного примушу заплакати. Так знаєте мене, чи не знаєте мене?

— Знаю, пане лейтенанте.

— А я вам востаннє кажу, що ви мене, осле, не знаєте. Маєте братів?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, маю одного.

Поручник Дуб скаженів, дивлячись на спокійне, безтурботне Швейкове обличчя. Він розпалився, як оса, і, не володіючи собою більше, вигукнув:

— Отже, ваш брат, мабуть, така ж тварюка, як і ви. Чим він був?

— Учителем гімназії, пане лейтенанте. Він також був на військовій службі і склав офіцерський іспит.

Поручник Дуб глянув на Швейка, немовби збираючись його проколоти наскрізь. Швейк з гідністю витримав розлючений погляд поручника Дуба, і незабаром їхня розмова закінчилася словом «abtreten!».

Кожен пішов своєю дорогою і кожен думав про своє. Поручник Дуб думав, як він розповість про все капітанові і той накаже заарештувати Швейка. А Швейк зробив такий висновок: він вже бачив багато пришелепуватих офіцерів, але цей поручник Дуб справді неабияке дурило.

Поручник Дуб, який саме сьогодні вирішив, що йому належить виховувати солдатів, знайшов за вокзалом нові жертви. Це були двоє вояків з того ж дев’яносто першого полку, але з іншої роти. Вони ламаною німецькою мовою домовлялися у пітьмі з двома повіями, які цілими табунами швендяли навколо вокзалу. Швейк вже здалеку зовсім виразно почув різкий голос поручника Дуба:

— Ви мене знаєте?!

— А я вам кажу, що ви мене не знаєте… Але постривайте, ви ще мене пізнаєте…

— Можливо, ви мене знаєте з доброго боку!…

— А я вам кажу, ви мене ще пізнаєте з поганого боку!…

— Я вас примушу заплакати, осли!

— Маєте братів?

— Це, певно, така ж сама тварюка, як і ви!… Чим були? В обозі?… Ну, добре… Пам’ятайте, що ви солдати… Ви чехи?… А знаєте, що Палацький сказав, що коли б не було Австрії, то ми б її мусили створити… Abtreten!

Але загалом обхід поручника Дуба не мав позитивного результату. Він, здається, затримав ще три групи солдатів, однак його виховні наміри «примусити заплакати» потерпіли повний крах. Це був матеріал, який везли на фронт. По очах кожного солдата зокрема поручник Дуб читав, що всі вони думають про нього дуже погано. Це образило його пиху, і тому він перед відходом поїзда домагався від капітана Заґнера заарештувати Швейка. Обґрунтовуючи необхідність ізоляції бравого вояки Швейка, він вказував на підозріло нахабну його поведінку, причому щирі відповіді Швейка на останнє запитання назвав злосливими натяками. Якщо так триватиме далі, то офіцерський корпус втратить усяку повагу в очах солдатів, в чому, певне, ніхто з панів офіцерів не сумнівається. Він сам ще перед війною говорив з паном окружним старостою, що кожен начальник повинен підтримувати свій авторитет в очах своїх підлеглих. Пан окружний староста був такої ж думки. Особливо тепер, на війні, чим більше наближаємося до ворога, тим більше треба тримати солдатів у страху. Отож він і домагається, щоб