Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

сам: хіба за злодійство, підлість, розбій зазнав я кару? Ні! Вся моя провина була в тому, що я не міг жити під п’ятою. «Зніміть мені голову, але волю до свободи в серці моєму вам не придушити, вогню честі моєї вам не загасити!» — так казав я. А тепер? Не тільки синам Каумена, бачу, припала така доля. Навколо купками розсілися пронозливі аткамінери. Пишаються багатством, достатками. Ти знаєш, не родичався я з ними і не дружив. Думи мої про таких, як ти, як я сам. Про тих, в кого і під подертим одягом палає невгасиме полум’я гордості й честі, про благородний народ мій думаю я. Коли дивлюся на степ, то бачу тільки його. Якщо горюю нині, через нього горюю. Повернувся — бачу, ще більше стало нещасних. Кругом їх обсіли зелені мухи, очі заліпили… Ех, бідолашний старче мій, про них говорить сумний брат твій, тільки про них…

Базарали своїми думками, що гнітили його, ділився з Даркембаєм.

Даркембай, нюхаючи тютюн, раз у раз розуміюче кивав головою, сповненою важких дум. За ці роки у нього посивіли не тільки борода й волосся, але й густі брови, проте в старечих очах його ще не згас вогник прозорливого розуму.

Багато переживши за своє довге життя, старий не став говорити про важке становище сім’ї Базарали, і без того вже ясне з його гірких слів, а заговорив про тих, хто розбагатів за ці роки. Чимало знайшлося таких, хто, зловживаючи владою або вдаючись до всіляких шахрайств у торгівлі, нажив величезні багатства. Тепер у Такежапа вісімсот копей, у Жиренше стільки ж, а Уразбай довів свої косяки до півтори тисячі голів. Та й інші — Абрали, Кунту, Жакип — звуться тепер «тисячохудобними» баями. Що ж до жатаків, то число їх зросло ще більше, а злидні їхні стали зовсім безпросвітні.

Заговоривши про жатаків, Даркембай вдався до гіркої іронії:

— Ти ще не все побачив, Базеке! Ти говорив тільки про тих, хто бідує в кочовому житті. А глянь на нас, осілих, на тих, кому ти колись казав, що «краще смоктати груди землі, колупати глину, ніж чекати милості од ворога». Ми, бідолашні жатаки, і тепер живемо так, як у ті дні, коли ти нас залишив. Усе ще сподіваємося на щось краще, гадаємо — ось-ось заживемо, як люди… Одне добре у нашому важкому житті: не жебракую я, ні в кого нічого не канючу. Хоч і злидні обсіли, працюю, турбуюсь, інколи навіть решетом воду тягаю,— проте не стою біля чужого порога з простягнутою рукою. Навіть сподіваюсь, що коли помру, то загорнуть мене не в чуже, а в своє лахміття. Багатії глузують з нас: мовляв, ми зраджуємо предків і, як росіяни, в землі копирсаємось. А росіяни нас добра вчать… І не помирати ж нам з голоду. Все моє довге життя злидні душать мене, як ярмо душить вимученого вола. Шия вже до крові натерта, а шкіра на грудях дубленою стала… І в багатьох так само проходить життя…

Даркембай заговорив про єдину радість, що втішає його старість,— про Дармена.

У Даркембая був менший брат Коркембай, якого Базарали майже не пам’ятав — той давно пішов у далекі краї, до росіян, і став жити серед них, працюючи в наймах. Років зо два тому, коли Базарали був ще в засланні, Коркембай прислав звістку, що життя скоро його залишить і що він хотів би попрощатися. Даркембай поїхав до нього. Вмираючи, Коркембай доручив старшому братові піклуватися про свого єдиного сина. Це був Дармен. Даркембай привіз його з собою, і юнак став його розрадою і втіхою.

Розповідаючи про це, старий не приховав від друга того, чого не говорив нікому: Дармен не був рідним сином Коркембая — він був сином Когадая, меншого брата Кодара, того самого Кодара, якого Кунайбай колись засудив до страшної кари. Коли помер Когадай, хлопчика взяв до себе далекий родич. Жилося йому там важко, сироту не любили, вважали його невиправно впертою людиною і навіть так і прозвали — Кіяспай[16]. Того року, коли Кунанбай рушав на прощу в Мекку, Даркембай привів до нього Кіяспая, вимагаючи виділити хлопчикові пайку з землі Кодара, загарбаної Кунанбаєм. Нічого не домігшись, Даркембай вирішив відвезти сироту до Коркембая, у якого не було дітей, і той усиновив Дармена. Хлопчик виявився здібним, розумним і ласкавим. Коркембаєві він припав до душі. У новій сім’ї Дармен виріс сміливим, чесним юнаком, а до того ж у нього виявився талант співака і акина. Даркембай попросив Абая прийняти Дармена в коло його друзів. Відтоді Дармен половину часу перебував у аулі жатаків, половину — в Абая.

Базарали розповів старому про свою зустріч з Дарме-ном у Абая, про те, як усі захоплювалися його поемою, щиро похвалив її й сам. Даркембаєві особливо приємно було почути, який уважний і ласкавий був до його годованця Абай. Він признався, що попервах Дармен його дуже непокоїв.

— Думав: от, мовляв, привіз Абаєві пустого баляндрасника з домброю. Все пісні та пісні… Потім чую, щоразу, приїжджаючи, приносить усе нові вірші Абая. І сам ніби йде його дорогою. Оце й зогріло мою душу.

— Абай говорив з ним при мені дуже тепло, давав мудрі поради,— згадав Базарали.— Схоже на те, що на нього він покладає надій більше, ніж на своїх синів і на визнаних акинів, які там були. І мене це дуже порадувало: я бачу, Абай справді став сином народу, а не сином Кунанбая. Він з тими, хто знедолений, скривджений. А в Дармені, мені здається, він бачить крила свої. Я сам чув, як він напучував його. Він розмовляв з ним, як із справжнім акином. Посилає з важливими дорученнями довіреною людиною. От і розібратись у суперечці з Азимбаєм послав разом з сином…

І, заговоривши про це, Базарали глибоко зітхнув.

— Наша худоба — земля, не вовну стрижемо, а сіно,— сказав він гірко.— І ця земля завжди була причиною наших бід, Даке… Раніше від Кунанбая народ зазнавав приниження і насильства через землю. Помер Кунанбай, а кунанбайство не загинуло. Навпаки, знахабніло, побільшало, стало ще пожадливішим. Хіба то не приниження, що терплять оті сім аулів?

— І не кажи! — похитав головою Даркембай.— Уся кров закипає в мені, як згадаю. Шкода, що коса Абди не вдарила Азимбая! Вже коли сьогодні говорити про горе народу, треба говорити про ці сім аулів. Якщо й кидатися за щось у бій, то тільки за них! Помститись — так за їхні сльози! Адже це найбільш скривджені, найбільш знедолені люди, за них і повбивати