Режин Дефорж - Анна Київська

На бенкеті, що відбувся у великій залі Ейського замку, Вільгельм сидів між рудою Анною і чорнявою Матільдою й увесь сяяв гордістю й щастям. Його мати Арлетта насилу стримувала своє збудження; нарешті вона бачила сина, якого — принаймні так їй здавалося — не раз збиралися зарізати або отруїти, щасливим і усміхненим, його вшановували, як і слід ушановувати нащадка чоловіка, що покохав і вшанував її, незважаючи на її просте походження, — короля Роберта. З молодого чола у Вільгельма зникли неприємні зморшки, що підкреслювали його недовірливий, важкий погляд. Тепер Вільгельм, єдиний володар Нормандії, покликаний правити Англією, в оточенні трьох жіноче, яких він любив над усе на світі — матері, дружини й королеви Франції, чоловік, який звичайно не забував нічого — ні послуг, ні образ, — тепер він уже не пам'ятав ні страху, ні кривд, ні зрад, ні навіть імен своїх ворогів. Цей вічний ненажера перебував у блаженному стані й спокійно смакував страви, що змінювали одна одну, в міру пив, наливаючи по черзі Анні й Матільді, підносячи найкращі шматки матері, плескаючи акробатам за їхні піруети, жонглерам за спритність, музикам за мелодії і сміючись, мов дитина, зі стрибків учених собак.

Після бенкету в каплиці відбулася пообідня молитва. Всі помітили, як щиро Вільгельм молився. Коли відправа скінчилася, стомлена королева пішла до приготовлених для неї покоїв. Її провела герцогиня, графиня та герцогова мати. Ввійшовши до кімнати, Анна сказала, що їй хочеться побути з Матільдою. Подруги кинулись обіймати одна одну.

— Анно, як вам віддячити за ваш приїзд?

— Пам’ятати про мою любов до тебе.

— Я пам’ятатиму її завжди, так само, як ви пам'ятатимете мою з чоловіком любов до вас.

— Присягаюся тобі, що я не забуду її довіку.

— Хай Господь почує вас, о моя королево!

Дивлячись одна одній у вічі, обидві молоді жінки перехрестилися.

— Пообіцяй мені, що часто приїздитимеш до мене! Я нудьгую в Санлісі й Парижі.

— Даруй, але… король не дуже добре ставиться до тебе?

Анна, раптом розгубившись, знизала плечима.

— Він надає перевагу товариству слуг, а не мені.

— Але ж ти — королева!

— Королева вельми маленького королівства, меншого за найменше удільне князівство в мого батька, де князі мають більше землі й влади, ніж мій чоловік, і їх більше бояться й поважають, ніж його!

— Було б зовсім інакше, коли б мій дядько мав сина.

— Сина!.. — зітхнула Анна.

Цього вечора королева Франції призналася герцогині, що вона при надії.

Наступного дня герцог з герцогинею вирушили до Руана, де їх зустріла святкова юрба.

А королева повернулася до Санліса. Король чекав на неї в жіночому покої у товаристві Олів’є Арльського; той співав, розважаючи свого володаря.

— Залиш нас самих, будь ласка, — сказала хлопцеві королева.

Олів’є вклонився й разом із придворними дамами вийшов.

— Ваша величносте, мої молитви не були марні: я вагітна.

Насуплене Генріхове обличчя враз проясніло.

— Ви цього певні, люба дружино?

— Так, монсеньйоре. Через кілька місяців я подарую вам сина.

— Слава Богу, люба моя! Він поцілував її в чоло й вийшов, вигукуючи:

— Королева вагітна! Королева вагітна!

Матільда, попри свою тендітну зовнішність, була жінка досить міцна й витривала. Вона й мала бути такою, щоб витримувати часті збудження Вільгельма, який досі зазнав тільки грубих і похапливих обіймів із фалезькими пастушками та феканськими збирачками мушель. Невдовзі після одруження Матільда вже діставала втіху в коханні скоріше, ніж її чоловік.

Через тиждень після весілля Вільгельм оголосив про свій намір прогнати з Донфронського та Алансонського замків охорону графа Анжуйського Жоффруа Мартеля. Герцог потай зібрав п'ять десятків рицарів і, не гаючись, кинувся штурмувати Донфрон. Та гарнізон міста Анже, столиці графства Анжу, попереджений нормандським бароном, що зрадив герцога, зробив вилазку й оточив Вільгельма. Його загін бився хоробро, з тією ненавистю, що її розпалює зрада, й загнав ворога назад до замку. Герцог наказав спорудити чотири вежі й укріпити їх земляними валами та ровами. В селі біля замку він розкинув табір, куди до нього приїхала Матільда.

Облога тривала багато місяців, і вони були для молодої герцогині найщасливішими в її житті. Вільгельм зробив зі свого табору столицю герцогства, постійне місце проживання, своє, а також своїх рицарів та їхніх родин. Діти з дерев’яними шаблями в руках бігали одне за одним у багнюці між шкіряними шатрами, граючись у війну; зброєносці обслуговували своїх володарів, конюхи доглядали за кіньми, жінки вишивали або пряли. Коли Матільда не їхала з чоловіком на полювання чи в гості до сусідніх замків, то, бувши здібною вишивальницею, із задоволенням показувала придворним дамам та служницям мережива, робити які навчилася в найкращих фландрійських прядильниць і мереживниць. Надворі було холодно, ішов дощ. Жінки цілими тижнями не виходили з шатер, тож багато вельмож отримали вишиті золотом туніки й прапори своїх кольорів, щоб могли впізнавати один одного в бою.

Через три місяці після весілля Матільда теж із гордістю оголосила, що й вона завагітніла. Ця звістка переповнила Вільгельма радістю. Він наказав відправити подячні служби Божі в усіх церквах Нормандії, вбачаючи в майбутньому народженні дитини благословення Богом його одруження й незгоду з папською забороною.

Бажаючи покласти край облозі й зберегти життя своїм людям, герцог Нормандський доручив двом рицарям, Роже де Монтгомері та Вільгельму Фіц-Осберну, переказати графові Анжуйському, що він задля вирішення долі Донфрона викликає його на турнір. Жоффруа Мартель відповів, що приймає виклик. Але вдосвіта наступного дня на бій він не прийшов. Вільгельм чекав його марно. Граф Анжуйський вирушив уночі захищати свої землі водночас від короля Франції і від грабіжників на чолі з Неелем Сен-Соверським. Вільгельм, доручивши одному зі своїх воєначальників тримати облогу далі, подався ввечері на Алансон, сподіваючись на світанку захопити зненацька його мешканців. Але гарнізон, попереджений ще одним зрадником, замкнув брами фортеці, що викликало в герцога страшенний гнів.

У замку жили веселі й зухвалі люди, які всіляко глумилися з герцога та його вояків. Щоб показати свою зневагу до Байстрюка, командири гарнізону наказали натягти на дерев'яну фортечну огорожу шкури щойно забитих тварин і так уберегти її від вогню з боку нападників. Під крики «Шкура, шкура чинбаря!», що було образливим натяком на ремесло його діда по матері, Вільгельм, очманівши від люті, кинувся штурмувати фортецю.

Через кілька днів крикуни заплатили за своє зухвальство вельми дорого. Переможець розправився з ними жахливо: він спалив гарнізон і полонив тридцять двох чоловік — рицарів, міщан і ремісників. Вільгельм наказав повідрубувати їм ноги й руки на очах у тих, хто ще чинив опір,