Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

– Поцікавимось, чи то не її Фантик загубив оцю стрічку? Мовляв, у дворі знайшли.

– Правильно!

– А баба Валя хай здивується: чого б то у дворі?

– Адже знає: такі лише в сусідській квартирі!

– Якщо здивується, – Сашко проявляв здібності справжнього пошуковця, – то певна ознака: щось не чисто!

– Точно!

Баба Валя не відчиняла. Так-так, двері зоставалися зачиненими! Сама, безперечно, сиділа зараз по той бік, підглядала й підслуховувала.

– Розкусила! – мовив Сашко. – Побачила в нас речовий доказ і злякалася!

– Еге ж!

Потоптавшись отак під порогом ще хвилин десять, навмисне трохи спустилися сходами. Цікаво, що робитиме баба, коли ворог відступив?

Фантикове нявчання дуже заважало, та, зрештою, в під’їзді таки почулося гупотіння і немічне жіноче квиління… поверхом нижче.

Не змовляючись, кинулись до помешкання внизу. Двері були не замкнені, тому без усяких церемоній увірвалися всередину.

Баба Валя лежала під вікном і стогнала.

– Води!

Софійка подала кухлика, що стояв біля вазонів.

– Прийшла поливати… – хрипко пояснила, вихлебтавши воду. – А на балконі привид зі стрічкою блакитною… Угору полетів. Білий такий… Правду ви казали: нечисто в цій квартирі! Напишу, хай шукають іншу, дурнішу, доглядачку…

– А хіба стрічки – не ваші? – обережно спитала Софійка.

– Признаюсь вам, дітки… Не мої вони… Тут знаходила… Завше їх повно: дай, думаю, Фантикові прихоплю! Хай Бог милує, щоб іще хоч нитку взяла!..

Софійка й Сашко допомогли бабі підвестись і допровадили на рідний другий поверх.

Фантик, забачивши хазяйку, щасливо замуркотів.

– Плакав за мною, рідненький? Прив’язала тебе, думала, на хвилинку, а вийшло… – пригорнула кота баба Валя. – Я чую знизу, а відгукнутись не годна. Якби не ви, діточки… то й не знаю!.. Спасибі вам сердечне!

– Нема за що, – зашарілась дівчинка. – Може, швидку викликати?

– Дякую, мені вже легше. Одне попрошу…

– Що, бабусю?

– Прізвища: твоє, Софійко, і цього хлопчика. В газету хочу написати, за порятунок подякувати. Такі славні діти у нашому Вишнополі ростуть, а ми й прізвищ не знаємо!..

42. За здоров’я Катерини

Софійка потрапила до Кулаківських якраз на обід. За широкими дерев’яними столами сиділи вишнопільці та всі ярмарчани, які цього дня зустрілися Василеві та його дружині Олені. Прийшло багато жебраків, Софійка виглядала знайомого старця, та його не було.

Столи було заставлено всіма наїдками, на які тільки спромоглися господарі.

– Їжте, пийте, люди добрі, за здоров’я… – Олена не зважувалася мовити “раби Божої”. Софійка знала, що в ті часи за таке по голівці не гладили. – За здоров’я Катерини!

І люди їли й пили.

Оскільки Софійка забула вдягти намисто, а вертатись по нього полінувалася, то примостилась на лаві й собі. За банкетом на неї не звертали уваги – це чудово. А ще звідси видно через відчинене вікно малу Катерину, яка, вкутавшись, дригоніла на лежанці. Серед літа! Ото вже справді злиденна!

– А ви ж ізвідки? Бачу, не вишнопільський? – спитала молодичка вусаня, який сидів праворуч від Софійки. (Добре, що не Софійку!)

– Це як сказати, – ворухнув той вусом. – І дід мій звідси, і батько. Та й дядько мешкав тут із сім’єю – виїхав далеко, з нами не родичається.

– Як вас прозивали? Ніби ж усіх тут знаю! – допитувалась цікава жіночка.

– Як прозивали, тепер уже не звуть! – загадково підморгнув чоловік. – А якби знали моє колишнє прізвище, то не сидів би я тута з вами! Бо, чув, предки цих Кулаківських добряче насолили моєму дідові, добряче його, тюхтія, підвели під монастир!

– Е-е-е, стривайте… Міщенки, чи що?

– Тс-с-с! – Вусань грайливо поклав пальця на уста молодиці. – Та й ніякий уже я не Міщенко: батько мій переписався по-іншому, і я по-іншому пишусь!

– І як же?

– Не сказав би, але такій гарній молодичці…

– Ой! – пищала балакунка. – Мабуть, удома жінка, діти, а ви таке?..

– Жінка й діти, правду ви кажете, вдома. Із Кривих Колін тут нас не дістануть. Та ще коли ви мене десь заховаєте!..

– Вай, тут же діти! – захихотіла жінка.

– Ті діти не страшні, аби і не мої, й не ваші!

Фу, яка мерзота! Софійка навіть одвернулась.

Терпіти не могла татів, що крадькома до чужих мамів залицяються! Здається, їй із татом пощастило, але декому…

– То як, говорите, ваше прізвище? – мало не співала молодичка.

– Ну, гаразд, тільки вам одкриюся. Може, чули про розбій, вчинений Мішкою Бєлим в одному столичному замкові? У гражданську війну? Розбив буржуя ще й хороми підпалив! Чули?

– Ні, а що?

– Так от: Мішка – то мій батько! Навмисне придумав зватися Білим: чистим, значить, без гріхів попереднього життя. Розумієте? Мішка той ще довго жив, у Кривих Колінах начальствував, нове радянське життя будував. А перед смертю признався…

– У чому признався?

– Ну добре, лише вам! Помираючи, повідав: той маєток був його колишньої коханки, графині Юзефи… Щось не помирились вони – Мішка з гарнізоном і напав на маєток. Але Юзефа з дітьми (одна дочка від Мішки!) встигла утекти. Нині вони десь за кордоном, а маєток до кінця не згорів і, либонь, досі стоїть. Можна вважати, з нього й мені частка належиться! А сестру маю, уявіть собі, за кордоном! Підсудне діло! Тільки ж ви – нічичирк, бо гаплик мені. Вічно в моєму роду когось то язик підводить, то любов до вас, жіночок!

Чоловік знову нахилився до співбесідниці, вони шепотілися й кихкотіли. Тільки й почула Софійка жінчине:

– То ваше прізвище тепер Білий? Вай, безгрішний ви мій!

43. По черешні

Увечері Софійка зі Сніжаною вже були в Половинчику. А вранці наступного дня, подзенькуючи відрами, прямували з дідусем до лісу.

– А прізвище той Міщенко поміняв часом не на Білий? – спитала Софійка.

– О! – притупнув ногою дідусь. – Точно! Як це таке просте міг забути? А ти звідки знаєш?

– Просто подумала так… Он ромашки обіч шляху біліють. Дай, думаю, спитаю…

Сніжану аж пересмикнуло:

– То це ми зараз ідемо до колишнього лісу колишнього нашого мало не родича?

Усі Міщенки схожі: і балакун Данило Міщенко-Міщенков, і його син Михайло-Мішель-Мішка, і онук-вусань, і, нарешті, прапраправнук Валентин… У всіх немовби подвійна душа. Усі хвалькуваті, брехливі, ненадійні. І з таким вони мало не породичалися! Як доречно зникли тоді коралі!

Які ж соковиті, які ж добірні черешні! Наче стрибали до рота! Лиш кісточки фуркали навсібіч. Коли ж апетити вгамувались, почали заповнюватися відра.

– Цікаво, де в цьому дикому лісі взялися черешні? – спитала Софійка.

– Ге! – усміхнувся дідусь. – Тут колись чого тільки не було! І кизили, і яблука, і горіхи, і груші, як баняки!.. Ще й вишні п’яні!

– П’яні?

– Еге ж! Хлопці