Тарас Богданович Прохасько - БотакЄ

те, від чого неможливо втекти. Себастян мало не плакав, коли, ідучи на снайперські позиції, мусив намащувати черевики тютюновим розчином, щоб пси, раз затягнувшись тим запахом, утратили охоту і здатність іти його слідом). (Франц так заповажав псів, що, поселившись у Ялівці, завів собі кількох дуже різних. Із поваги ж ніколи не виховував їх. Пси жили, народжувалися і вмирали вільними. Здається, дивлячись на життя інших псів в околицях Ялівця, вони були за це Францові вдячні. Зрештою, саме вони були справжньою інтеліґенцією Ялівця).

6. Щоправда, одного, мабуть, найінтеліґентнішого, названого Лукачем на честь серба лісівника, який навчив Непростих вирощувати дерева трохи повільніше, як дикий виноград, а під час війни обсадив Ялівець непрохідними для війська хащами, Франц мусив убити власною рукою.

7. Лукача покусав скажений горностай.

Йому вже було дуже погано, і невдовзі мало початися остаточне вмирання. Як то буває при сказі, корчі могли посилитися від вигляду води, від подуву вітру в лице, від світла, голосної розмови, від доторку до шкіри і повороту шиї.

Лукач лежав у оранжереї, в затінку молодого берґамота. Якраз розцвіли квіти пасіофрута з усіма своїми хрестами, молоточками, цвяхами і списами, і Франц мусив накрити весь кущ намоченим полотняним чохлом для піаніно, щоб терпкий запах страстей не подразнював Лукача (колись він так любив ці пахощі, що в час цвітіння цілими днями спав під пасіофрутом, не виходячи з оранжереї).

Берґамот ріс у самому кінці довгого проходу. Франциск ішов до нього з тесаком у руці через цілу оранжерею, минаючи екзоти один за одним. Пес подивився самими очима на обличчя, руку, меч і ледь підняв голову, підставляючи горло. Але Франц зробив інакше - обняв Лукача і притис голову вниз, щоб натягнулися хребці і удар починався від спинного мозку, а не закінчувався ним.

Незважаючи на швидкість операції, Лукач мав би встигнути занюхати власну кров, а Франц виразно чув, як скриплять тканини, через які проривалося лезо. Було враження, ніби ці звуки доносяться у внутрішнє вухо з власної шиї (як чуєш часом свій голос, коли кричиш під водоспадом).

8. Убивство Лукача так вразило Франца, що потім йому не раз здавалося, що то Лукач дивиться на нього очима своїх дітей, що Лукачеві жести, пози і міміка іноді виринають з під шерсті псячих онуків і правнуків. Що Лукач виявився безсмертним.

Франц просто замало прожив, аби побачити, що це не цілком так. Бо вже Себастян мав нагоду безліч разів переконатися, як можна входити в одну і ту ж річку, живучи і з дружиною, і з дочкою, і з внучкою.

Не вбачав Себастян нічого дивного і в тім, що сам Франц помер, як Лукач (мабуть, лиш крові він не занюхав, але звуки роздертих тканин дійсно чув усередині), хоча вбивали його не так старанно.

9. Так само жодних алюзій не з’явилося у Себастяна, коли років двадцять після смерті Франца на нього просто посеред мосту через Тису накинувся вишколений військовий пес. Себастян лиш трохи присів, щоб утримати прискорений тягар, і підставив летючій пащі вбраний у кожух лікоть. Паща зімкнулася на лівій руці міцніше, ніж кліщі, а Себастян вийняв правою велику бритву з кишені кожуха й одним зусиллям відрізав псячу голову так, що вона залишилася вчепленою в лікоть, а тіло впало на дошки мосту.

10. З такою розширеною фізіологією Францискові не могло бути добре будь-де. Йому найбільше йшлося про місце, в яке - як у випадку плаценти і зародка - його фізіології було би якнайкомфортніше проростати.

Беда добре писав Анні - така собі ботанічна географія. Франц знайшов місце, яке робило подорожі необов’язковими.

Перед прем’єрою одного зі своїх фільмів у сінематографі «Yuni-perus» він навіть сказав публіці з цілої Європи: живу, як трава чи ялівець, так, щоб не бути більше ніде після того, як насіння ожило; дочікуючись світу, який перейдеться мною; побачити його не просто знизу вгору, а спроектованим на небо, себто побільшеним і досить спотвореним, щоб бути цікавішим; зрештою, моє місце завжди опинятиметься в центрі європейської історії, бо в цих краях історія в різних формах сама приходить на наші подвір’я.

11. В Ялівці, а властиво у місці, де ще не було Ялівця, Франц почав жити якнайсправжніше. Навіть дещо стидаючись свого щохвилинного щастя.

12. Того дня, коли вони з професором спинилися між Петросом і Шешулом, Франц думав, що мандрує небесними островами. Лиш кілька найвищих верхів визирало над хмарами. Західне сонце світило тільки їм. Червоний верхній бік хмар розливався затоками, лаґунами, протоками, заплавами, дельтами і лиманами. Про те, що в глибині, не йшлося.

На м’якому схилі Франц знайшов ягоди. Через обмаль літнього часу в цій високогірній тундрі вони достигли одночасно - суниці, афини, малина, ожина і ґоґодзи. Франц перестав належати собі, включився в якісь космічні рухи, бо не міг спинитися, з’їв стільки ягід, аж мусив лягти, тоді відчув, що опускається до дна небувалого лона, не втримав і вилився.

Трохи вище була ще весна і цвіли пухнасті первоцвіти.

Ще вище повільно топився сніг.

Франц побіг униз і забіг між буки, серед яких панувала осінь. Під час цього бігу крізь рік він вилився вдруге. Професор тим часом розклав шатро. Вони з’їли по кілька гуцульських коників, виліплених із сиру, і зварили чай із листя всіх ягід. Тоді почалася ніч. Від місяця все здавалося засніженим, румунські гори виглядали далекою смужкою берега, а землю нестримно покидало тепло із запахом вермуту.

Ходити, стояти, сидіти, лежати

1. Якщо місця справді є найсправжнішими сюжетами, то кульмінацією Ялівця як міста були, безумовно, часи, коли міським архітектором стала Анна - донька Франциска.

Дітям мультиплікаторів, які ні на крок не відходять від тата, стати архітектором неважко. Особливо в місті, яке придумав тато. За її першим ескізом у 1900 році (Анні було тоді сім) збудували новий синематограф «Yuni-perus» у вигляді комода з шухлядами - спеціально для показів Францових анімаційних фільмів.

Ще дитиною Анна спроектувала басейн у вигляді гнізда чомги, який плавав у озері, підземні тунелі з отворами, як у кротів, на різних вуличках міста, бар, у якому вихід був улаштований так, що, переступаючи поріг залу, ти опинявся не надворі, як міг сподіватися, а в точнісінько такому ж залі, чотириповерховий будинок-шишку і величезну двоповерхову віллу-соняшник.

2. Бо Анна мислила тілом. Кожен рух вона могла відчувати не тільки цілісно, але і як послідовність напружень і розпружень м’язових волокон, обертання в