Артем Чех - Сині двері зліва

— Я сам би його посьорбав, — промовив наш головний герой.

Вийшовши з будинку, він одразу втрапив у людську мішанину, яка хаотично рухалась у всіх можливих напрямках, штовхалась, скалила зуби й зично гиготала, наче над містом хтось розпорошив мішок смішинок. Коли у дитинстві наш головний герой з чогось сміявся, його троюрідна сестра Даша питала:

— Ти шо, смішинку з'їв?

Це її «Ти шо, смішинку з'їв» завжди дратувало нашого головного героя. Та й сестра, зрештою, викликала тільки негативні емоції. Вона з сім'єю жила у Ніжині, тихому провінційному містечку на півночі України. Там узагалі проживала добра половина його родичів, інші ж мешкали в Носівці, ще меншому і провінційнішому містечку, розташованому трохи південніше. Наш головний герой народився якраз між цими двома містечками, у тоді ще тихому селі зі своїм газовим сховищем, лікарнею та школою. У колгоспі, одному на три села, працювали майже всі їхні мешканці. І батьки нашого головного героя, і сусіди, і батьки сусідів. Батьки сестри як ударники труда висіли на дошці пошани заводу «Нєжинптіцемаш» і завжди були в пошані у райвно, а матір сестри, Ганну Віленівну, навіть возили до Югославії. У вісімдесят третьому.

І була в них така пречудова сім'я, що іноді аж гидко ставало. В той час, як наш головний герой з друзями хуліганили та заради розваги випорожнялися у водонапірні башти, ставили досліди на колгоспних кроликах і робили у сараї вибухівку, аби підірвати в Носівці пам'ятник Леніну, Даша, чиста і доглянута, таскала у фанерному футлярі флейту, бігала на танці та читала пристойні книжечки. Батьки всіляко оберігали свою доню від різноманітних зовнішніх чинників, що могли хоч якось негативно вплинути на Дашу. Вони купували їй довгі спідниці, в дев'ятому класі змушували носити шкільну форму, заплітали бантики й водили до окуліста та дантиста. Сім'ю нашого головного героя при цьому не те щоб зневажали, але зверхнє ставлення до землеробів та гречкосіїв було помітне у кожній сказаній ними фразі.

— Можливо, ми можемо вам чимось допомогти? — питав Сергій Володимирович, батько Даші.

— Можливо, ми можемо вам чимось допомогти? — питала Ганна Віленівна.

І кожної осені вони приїздили на своєму доглянутому, як і Даша, «москвичі» й охоче приймали допомогу від батьків нашого головного героя. Кілька мітків картоплі, яблука, тушонку, домашню ковбасу, буряки, моркву, сало…

І коли «москвич», ущерть напханий всілякими харчами, завертав за ріг вулиці, з вікна висовувалася голова Сергія Володимировича, і він кричав:

— Можливо, ми можемо чимось допомогти?

— Ага, — спокійно відповідав батько нашого головного героя, — неодмінно.

Одного ж разу Дашу привезли на літо до їхнього села. Це було якраз між дев'ятим та десятим класами. Щоранку по три години Даша грала на флейті — за рік вона мала вступити до Київської консерваторії, їла самі лише овочі та м'ясо — ніякого хліба чи, господи прости, гарніру. Після обіду вона дві години спала, потім читала, а перед сном ще годину грала на своєму інструменті. Наш головний герой особливої уваги на ту Дашу не звертав. Бігав собі з друзями на рибу, гасав на мопеді, курив на задвірках школи, пив самогон. Аж поки у матері не зникли гроші. Половина получки. І, ясна річ, у такій ситуації ніхто на Дашу не подумав. Ніхто, крім нашого головного героя. В тихому вирі, як відомо… Відомо, але не всім. Як же ж наш головний герой намагався докричатися до своєї матінки, що це, мовляв, вона, Даша, що такі хороші й старанні, такі ясочки-янголятка якраз і крадуть, такі якраз і позбавляються цноти у тринадцять років. Якщо не раніше. Кричав, кричав, та ніхто його не слухав.

За три дні мати знайшла гроші. В іншому гаманці, який залишила в жовтій сумці.

— Я про ту сумку і забула, — сказала матінка. А Даша з докором та вселенською образою подивилася на нашого головного героя і промовчала.

— Чого ти на мене так дивишся? — кричав він. — Що таке, а? Що ти, думаєш, вища за мене, така вся чистенька, біленька! — кричав він. — Сама потім і підкинула ті гроші, бо совість замучила! Знаєм таких! — кричав він. — Всьо, не дивись на мене, дура! Не дивись! — кричав він.

Даша і не дивилась. Мовчки зібрала речі й вечірнім автобусом умотала до Ніжина, залишивши нашого головного героя з повною чашею злості. Він уже знав, що Даша, швидше за все, ніяких грошей і не брала, але настільки її не любив, що відмовлявся повірити в очевидне. Ще з дитинства вона була дурепою. Липневими спекотними днями вона бігала за тополиним пухом, ловила ті пушинки і загадувала бажання. Щось на кшталт: я хочу, щоб мій тато швидко бігав. Або: щоб у моєї мами були красиві очі. Наче тому батьку дуже треба було вміти швидко бігати, а материні вузенькі безбарвні ґудзики могло щось змінити на краще.

І коли Даша казала нашому герою:

— Ти шо, смішинку з'їв?

Він відповідав:

— А ти пушинку? Дура!

Він бив її баскетбольним м'ячем по голові, лякав розповідями про півметрову аскариду та тим, що її батька заберуть на війну в Афганістан, палив їй волосся, а один раз навіть зламав Даші пальця. Просто взяв, підійшов і зламав. Вона навіть і сльозинки не пролила, через що наш головний герой від злості зламав батьків секатор.

Ну а потім вони виросли, і його сестра вийшла заміж за алкоголіка, який змушує її пити, й вона п'є, від чого теж уже стала алкоголічкою. Молоде подружжя живе тепер у Чернігові. Й іноді, коли Даша вип'є надміру, вона бере свою флейту, виходить на балкон і починає грати «пусть бегут неуклюже»…

В березні того самого року

На вулиці було гамірно.

Наш головний герой намагався пробратися до пішохідного переходу, але це виявилось нереальним, та й, власне, ніякої необхідності в тому не було. Машини на проїжджій частині спокійнісінько собі стояли й гуділи, немов живі бджоли, бо, як відомо, мертві — не гудуть.

Прослизнувши крізь суцільний силікон натовпу до проспекту Перемоги, наш головний герой був приголомшений ще більше. Справжнє стовпотворіння, вавилонський бардак, і людська маса, немов запліснявіла манна каша, безформним желе колихалася в різні сторони. Перейти на інший бік проспекту була лише одна можливість — через Повітрофлотський міст. І хоч натовп жирними, немов пальці кремлівського горця, хробаками стікав донизу, все ж пробратися на ту сторону було ще можливо. За кілька хвилин руйнівною силою живих столичних організмів легеньке тільце нашого головного героя було закинуте на ліхтар, але,