Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

не пасувало, тому Марта відвернулася, а потім, щось надумавши, пішла в спальню й вмостилася під ковдрою. Кішка майже зразу причимчикувала до дівчини й уляглася їй коло плечей.

Марті зовсім не хотілося спати. Перед очима їй поставали люди, яких вона любила. І ті, котрі, хоч і з’являлися лише в кількох епізодах її життя, запам’яталися надовго. Перший учитель… так так, у всіх була перша вчителька, а в неї був перший учитель. Незрівнянний перший учитель! Інколи Марті здавалося, що саме він визначив багато напрямків для її подальшого життя — тим, чим захоплювався сам, і тим, що розгледів у ній — маленькій рудокосій дівчинці. Сусідка — бабуся Галя, в якої росли найкращі у світі папірівки. Вона ще робила найсмачніший чорничний пиріг. І сміялася дзвінко, просто, відкрито. Світла людина…

Марті взагалі щастило на світлих людей. Мудрих, терплячих, готових пробачати, люблячих і глибоких. Таких, які точно святкують Різдво більше двох разів на рік — вони святкують його щодня. Своїм життям, своїми усмішками й сльозами. Вони світять, гріють і ніколи не очікують за те ні оплати, ні бодай «спасибі»… Вони віддають заради того, щоби віддавати. Бо просто інакше не вміють…

Марті до щему захотілося обійняти кожного з них. Подякувати, розповісти, як важливо для неї все те, що вони роблять. Подарувати їм щось гарне… Як шкода, що всі вони були так далеко від неї!

І тут Марті на думку спала ідея: вона напише їм листи! Усім-усім! Накупить книжок, солодощів, вив’яже камізельки для горняток, зробить листівки… Просто зараз! А потім відішле поштою — як нагадування про Різдво, яке вони святкують щодня.

Скоро мало світати. На столі коло ялинки з’явилася чимала купка листів. А дівчина все продовжувала заклеювати конверти…

«Дорога моя бабусю Галю, — писала Марта, — я знаю, що Ви отримаєте мого різдвяного листа щонайшвидше на Водохреще. Але хіба то важливо? Дати, числа, традиції, звички, звичні аромати свята… Ні-ні, то лише приємний додаток. Найважливіше — у самій суті Різдва. У близькості, що не вимірюється кілометрами. У колядках, які можна співати серцем… У любові, яка змінила світ і продовжує змінювати його щодня… Ваші яблука, чорничний пиріг із волошковим чаєм, Ваш сміх — ось що має значення. Тому я вітаю Вас, бабусю Галю, із Різдвом! Христос народився! Славімо Його!»

РІЗДВЯНИЙ ДАРУНОК ДЛЯ ЛИСТОНОШІ

Надворі було холодно й сніжно. Морозець пощипував і рум’янив щоки пані Ганни, літньої сільської листоноші. Утім до її носа й пальців він був не таким поблажливим — ніс жінці розчервонівся, а пальці, у котрих вона несла повні торби листів, пакунків і газет, несамовито пекли. Утомлена, вона ледь переставляла ноги, залишаючи за собою глибокі сліди в снігові. Він хрумтів, тріскотів і ставав дедалі глибшим.

— Бррр, який мороз, — ледь ворушачи губами, проказала пані Ганна. — А мені ще стільки хат сьогодні обійти… І чому ті Деркачі живуть так далеко… Ох… — жінка скрушно зітхнула й почалапала далі.

А навколо все було невимовно красивим: призахідні промінці позолотили й сам сніг, і засніжені будиночки, а на горах за селом лежав легенький туман, заплутавшись за гілочки дерев. Усе мерехтіло білизною, блищики вистрибували по кучугурах, червонясті кетяги калини визирали з-під пухнастих шапок…

Але втомлена пані Ганна нічого такого не помічала. Вона бачила перед собою лише непролазні снігові барикади. Жінка знала й те, що за декілька хвилин сонце сяде за обрій, село вкриється блакитною пеленою, тоді заляжуть сутінки, а додому вона добереться вже глупої ночі.

— І що ж за невдячну професію я собі вибрала? Літом ще як літом, а зимою й находишся і намерзнешся, та так, що додому вже дійти несила… Худобина не годована, їсти не наварено… Ох…

Тимчасом із-за повороту вигулькнула хатина Деркачів, і пані Ганна вже веселіше пішла по витоптаній стежині.

Назустріч їй вибігло мале хлопча у картатому береті із розпашілим обличчям.

— Цьоцю Ганю, цьоцю Ганю, а що ви нам несете?

— Пані Ганю, а заходьте-но в хату, — за хлопцем вийшла його мама, привітно усміхаючись. — Не мерзніть, погрієтесь у нас трохи!

Поштарка хотіла спершу відмовитися, але гостинна господиня вже відкрила навстіж двері й гукала до доньки:

— А зроби-но нам, Оленко, чаю! Ходіть, пані Ганю, у нас ще й рогалики з горіхами є, Оленчина перша випічка, спробуєте, хай дитина потішиться! Лишень же похваліть, щоби не боялася знову пекти, — сміялася жінка.

Листоноша струсила сніг зі своїх теплих бурок і зайшла до хати. А коло неї вже вся сім’я стоїть, виглядає, від кого то вона їм листа принесла. А листів було аж чотири, та ще й посилка! Ох, скільки ж радості було і в дітлахів, і у дорослих! Господиня діловито дала чоловікові зачитати вголос привітальні листівки від родини, а сама заметушилася на кухні: кинула до приготованого чаю скибку лимона, розклала на тарелі рогалики й узялася знову вмовляти гостю скуштувати доччиних смаколиків.

Рогалики й справді були смачними, і пані Ганна добряче відігрілася в затишній Деркачевій господі. Уже й ті снігові кучугури по дорозі назад не видавалися їй такими страшними.

Підбадьорена теплим прийомом, поштарка поспішила до старої баби Ориськи, що мешкала неподалік Деркачів. Їй вона несла газету.

Пані Ганна довго стукала в двері, аж поки стара їй відкрила. Було добре чути, як із кімнати гучно говорить телевізор. Баба Ориська невдоволено кректала, жалілася на політиків, на телевізор, на рекламу, і навіть не помітивши, як замерзла й утомилася поштарка, почала на неї виливати свої жалі.

— Все не так, все не так, всі не такі, і так неможливо далі жити. І що ти мені там принесла? Газету? І нащо я за неї гроші плачу, і так нічого путнього не пишуть… Аби ж то хтось листа написав, поштівку яку… Родину маю, а всі відцуралися, ніхто не напише бодай слова…

Ганна стояла на порозі й тупотіла ногами, щоби не замерзли.

— Та чого ви так кажете, газета наша багато цікавого пише, та й Різдво ще лише за півтора тижні, лист ще вам може прийти, минулого ж року приходив!

Але баба Ориська продовжувала невдячно бубоніти, а тоді, не попрощавшись, закрила перед пані Ганною двері… Жінці стало сумно й незатишно. Але в пальцях була ще ціла торба листів і газет, тож треба було поспішати.

Так вона переходила від хати до хати. Де грілася, де мерзла ще більше, ніж надворі, від холодного прийому й набурмосених поглядів невдячних господарів.

Але чим далі вона йшла, тим краще