Сергій Вікторович Жадан - Месопотамія

Прийшов весь її офіс, включно з юридичним відділом: Даша, змучена й заплакана, тягла за собою двох дітей — старшого й молодшого. Під дрес-код із них трьох підпадав хіба що менший: був у строгому шкільному костюмі, дивився на всіх із ненавистю, так що можна було сприйняти його за мафіозного сина полку, відлученого від основних фінансових потоків. На руці мав важкий механічний годинник, напевне, знятий із закатованого сім'єю боржника. Прийшов Іван, як завжди спокійний, хоч і постарілий, побажав щастя. Критично оглянув зачіску Сєні, але втримався, промовчав. Прибіг якийсь дивний чоловік у ковбойському костюмі, здалеку, щоправда, схожий на Челентано, але, скоріше, темпераментом. Соня його не знала, однак гостей при вході зустрічати почав саме він. Потім посипалися сусіди, шкільні приятелі, ділові партнери. Більшість уже орієнтувались, що саме любить наречена, що їй дарувати, що не потрібно: усе-таки не вперше заміж виходила, всі вже якось звикли. Ходили похмурі родичі Сєні, гуртом, не знаючи за що взятись. Найбільш неадекватно поводився небіж: перевернув закуски, курив із татарами, передбачувано завалився у фонтан. І це у свої десять років, захоплено думала Соня, це ще доки нічого не почалось. Зі своєї рідні вона запросила лише дядю Гришу, який чомусь вважав себе її хрещеним батьком, уже цим надаючись до італійського стилю. Хрещений, то й хрещений, думала Соня, головне, аби після весілля повернувся додому, сил немає слухати його нічні крики. Інші її родичі або померли, або зникли з ефіру. З іншого боку, хрещений легко це компенсував: терся коло представниць юридичного відділу, кладучи свої жовті сухі руки на ніжні дівочі коліна, глушив шампанське фужерами, час від часу дістаючи щелепу й протираючи її вологими серветками. Сєня, крім родичів, запросив команду. Цілу футбольну команду. Основний склад, із яким останні три роки захищав честь мережі будівельних гіпермаркетів. Причому захищав доволі успішно, команда трималась у лідерах, і гравці натякали власнику, мовляв, давай, Іван Абрамович, вкладись нормально — виграємо для тебе яку-небудь спартакіаду. Все в наших руках. Себто ногах. Проте Іван Абрамович мав свої плани на майбутнє, тож на початку другого кола, ще взимку, оголосив, що команду розпущено. Зачепився з міськрадою, не розійшовся з київськими, продав мережу, викупив у Єгипті готель і перебрався на африканський континент. Сидів над басейном, рахував верблюдів. Для команди це було справжнім ударом — поза футболом вони мало чим цікавились, тож і мало що вміли. Що тепер робити — ніхто не знав. Хтось устиг влаштуватись на роботу, хтось повернувся до навчання, хтось просто переживав. Сєня просто переживав. Але на весілля прийшли всі. Дрес-коду, ясна річ, не дотримались (яка мафія, говорили нервово, Сєнь, не виябуйся), втім, до спортивних костюмів одягли на всяк випадок сонцезахисні окуляри. Говорили один одному, що на Сицилії саме так і ходять, Саня, їхній правий край, був минулого Різдва на Сицилії, усі наші там саме так і ходять — в адідасах, капцях і чорних окулярах. Як справжня мафія. До весілля ставились насторожено, проте Соня їм подобалась. Тьмяно-червоне волосся, теплі губи, крижані пальці, засмагла шкіра. Невисока, спортивна, стрункі ноги, дорогі кросівки. Якби могли, зґвалтували б її прямо тут, коло фонтана. А якби вона могла, то не заперечувала б.

Вони прийшли останніми. Уже по обіді. Стояли під гарячим сонцем, курили, думали. Данило пропонував повертатись додому: пішли, говорив, несолідно якось. Але Олег глибоко, до запаморочення, затягувався й витирав бурштиновий піт рукавом шкірянки. Олегу було тридцять шість. Данило був старшим на чотири роки. Але виглядав на всі п'ятдесят. Олег ремонтував будинки, наймав бригади чорноробів, водив їх за собою містом, освоював об'єкти. При собі завжди носив невеликий панасонік — фотографував башточки й оздоблення аварійних будинків, потім за допомогою зуму розглядав деталі, котрих не міг побачити неозброєним оком. Одягнений був у гірські черевики, випалені джинси й коричневу авіаторську шкірянку. Мав темне нечесане волосся. Давно не голився. Давно не спав. Данило був у спортивному. Череп мав голений і побитий. Враження справляв суворе, проте очі мав сірі й мудрі. Інша річ, що в очі йому ніхто не зазирав, усі зазвичай звертали увагу на сині від наколок кулаки, розписані ним ще під час служби на Кавказі. Працював таксистом, вписався з власним мерсом до якоїсь бюджетної контори, возив студентів та іншу п'яну публіку. Мерседес його стояв під вікнами дому, навпроти Макдональдса, зранку Данило прокидався, брав із собою термос і йшов досипати в машину. Ей, питав він тепер в Олега, нас точно запрошували? Олег думав, нервово спльовував, незадоволено відмахувався. Ясно, що запрошували, говорив Данилові, ми ж друзі. Просто нагадати забули. Як це, забули? — дивувався Данило. Забули-забули, переконано мотав головою Олег, ясно, що забули. Зараз я їм скажу. Данило скептично гмикав, але лишався стояти з братом.

Прострелили повітря недопалками, побили долонями по кишенях — чи нічого зайвого, рушили вперед. На вході наїхали на обсоса в ковбойському капелюсі, дали запотиличника якомусь малому, мокрому й противному, пильно, хоч і коротко, оглянули незнайомого пацана, кучерявого й нарваного, що дивився на всіх із відразою. Протиснулись до молодої, за лікоть відтягли від неї ветерана з червоними від безсоння очима, дали ще одного запотиличника мокрому малому, що йшов тепер за ними слідом. Привіталися. Данило простягнув долоню, Олег ні.

Соня здивувалась. Проте швидко взяла себе в руки, усміхнулась Данилові, простягла долоню Олегові, а коли той демонстративно не відповів, притягла його до себе й волого поцілувала в щоку, колючись об його чотириденну щетину. Олег збентежено вибачився, що вони запізнились. І що не в парадному. І без подарунка. Бентежився все більше, але тут Данило перебив його, дістав із кишені в'язанку ключів і простягнув Соні: на, мала, сказав, сьогодні мій мерседес у твоїй власності. А я піду бухну. Соня розсміялася, розганяючи загальну напругу, але ключі несподівано для себе взяла. Давай, сказала, святкуйте. Ключі хай у мене будуть, а то влаштуєте тут американські гірки. Данилові вже хтось наливав, Олег хотів щось додати, але лише махнув рукою й теж потягнувся до столів.

Чому кораблі? — думала вона. — Звідки кораблі? Останні роки вона вела щоденник. На фірму приходив психоаналітик, веселий шарлатан, що підкочувався під час сеансів до секретарок і бухгалтерів, за що його любили й не виганяли. У вас усе добре, сказав він Соні: робота, кар'єра, здоров'я. Навіть те, що у вас немає чоловіка — добре. У вас узагалі все гаразд. Саме час занепокоїтись, попередив він. І запропонував вести щоденник. Мовляв, це для себе самої, тому можна