Надійка Гербіш - Теплі історії до шоколаду

дерев). Вітер розвівав довге хвилясте волосся дівчини, вона сміялася легко й залюблено, а дорога під колесами її велосипеда котилася назад швидко-швидко.

Попереду, трохи на горі, була маленька залізнична ретро-станція. Декілька людей — переважно бабусі в елегантних хустках й дідусі в кашкетах і старомодних довгих коричневих пальтах — чекали ранкової електрички. Вокзал виглядав, наче іграшковий; усього-то шість колій і багато підсвіченого сонцем золота обабіч. Мілана поставила свій ровер коло лавки й подумки, але урочисто, виголосила мрію: нехай і у нас буде так багато вело-стоянок на кожній станції громадського транспорту, як, скажімо, в Угорщині!

Вони з чоловіком саме збиралися чкурнути в коротку європейську мандрівку: вештатися красивими вечірніми містами, тихо наспівувати пісні підсвіченим вогнями річкам, прокидатися задовго до світанку й дивитися, як заплутуються косі золотисті сонячні промінці за високі шпилі стародавніх церков. А ще заходити в тісні крамнички на вузьких вулицях, вибирати собі маленьких плюшевих ведмедів до колекції, пити каву з вершками в кав’ярнях і складати пакетики з цукром у маленьку плетену торбинку, щоб колись, повернувшись додому, розгорнути її і знайти там цілу купу різнокольорових солодких спогадів.

Мілана всміхнулася мріям і підійшла до віконечка.

— Два квитки до Чопу, будь ласка. Пані з підозрою зиркнула на неї.

— Вам студентські чи які?

Надворі стояла осінь, порядні громадяни в такий час не їздять у відпустки. А їм, як вічним студентам інституту Радості й Пригод, можна, подумала Мілана й знову всміхнулася тітоньці.

— Ні, два дорослих. З поміткою «пригодошукачі».

— З чим? — тітонька тепер дивилася на жінку з відвертою підозрілістю.

— А у вас хіба не ставлять таких відзнак? — не могла вгомонитися Мілана, ледь не пирскаючи від сміху.

— Не знаю, про що ви. Нічого такого я не знаю. Нема в нас ніяких приміток. Хіба з постіллю чи без. І де ви таке взяли?

Дівчині стало шкода тітоньку, яка аж ніяк не хотіла побавитися з нею у казку. Тож вона згорнула приготований діалог про мандри, пригоди й усе таке в трубочку — до кращих часів, чемно подякувала й побажала касирці радісного дня. Пані лише розгублено знизала плечима.

Мілана защібнула наплічник і відчепила свого велосипеда. Тепер її дорога вела вниз із пагорба, і молода пригодошукачка збиралася насолодитися цією перевагою сповна. Бо ж хіба ранкова велопроїжджанка маленьким ретро-містом, поки всі дорослі люди старанно працюють, — не чудесний привід тішитися, наче дитина? Мілана знову повернула у приватний сектор, на нерівні кам’яні вулиці, звідки добре було видно гори й різнобарвний листяний ліс.

Тепер дівчина їхала повільно, убираючи в себе сонце, що заливало вулиці, розглядаючи квітники на подвір’ях, смішних гномів посеред хризантем, веселих собак із кошлатими хвостами, вікна, завішані красивими фіранками, та дбайливо підстрижені газони. А за рогом їй трапилися смішні білки на дереві й дві кішки-мисливиці: одна полювала на білок, інша — на колеса Міланиного ровера.

Повернувшись додому, дівчина запарила собі чаю в заварничок, дістала шоколад, накинула теплу шаль на плечі, увімкнула ніжну й щемку музику й сіла до роботи над перекладом книжки про старе кіно.

«Ну чим не ретро-продовження затишного осіннього ретроранку?» — подумала жінка, й замість того, щоби відіслати коханому чоловіку есемеску, дістала листок паперу, чорнильну ручку й взялася писати йому справжнього листа. Навіть без «смайликів». Лише дуже важливі слова й трохи улюблених парфумів на папері.

Скрипка для вранішнього дощу та нічних зірок

У вранішньому саду, щойно вмитому дощем, така ніжна-ніжна прохолода. Пелюстки падають на обличчя, плечі, книжку, у горнятко з цикорієм та згущеним молоком, заплутуються у волоссі.

Я давно помітила, що такими ранками особливо добре пишеться, бо хочеться розповідати історії. Бажається малювати листівки та прасувати білизну. Прагнеться маленькими діями дарувати усмішку рідним. Тоді зовсім легко любити увесь світ і вірити без жодних сумнівів.

Щиро тішуся цими тихими, спокійними ранками. Коли добре й не хочеться нічого іншого. Коли в голові замість безперервного потоку свідомості — невпинний потік вдячності.

І коли можна, витерши пил зі старого чорного футляра, вийняти таку ж стару скрипку й зіграти улюблену мелодію просто так.

У такі ранки з’являється багато добрих спогадів. Пригадується, як колись я, маленька й довгокоса, пленталася такої ж теплої пелюсткової весни з музичної школи з надзвичайно, здавалося тоді, великою скрипкою за спиною, а в руках у мене була булка з шоколадом, яка затуляла одразу пів-лиця, і тримала я її обома руками. А вдома мене вже чекали канікули.

Сусідський хлопчик подарував мені квітку з клумби своєї мами — вона вважалася найкращою квіткаркою на вулиці. Я принесла свою першу квітку додому й чомусь одразу зашарілася, коли тато подивився на мене трохи загадково й усміхнено.

Ми приїхали до Львова і я сказала батькам, що хочу тут жити. Хочу їздити до школи на трамваї, купувати льодяники на вулиці, приміряти «дорослі» капелюшки й пити гарячий шоколад, поки дорослі питимуть свою каву. Мама каже, що колись я, можливо, тут житиму. А поки час повертатися в наш затишний будиночок із садом. Батьки мені купують книжку й нотну збірку легеньких увертюр, для початківців у музиці. А собі — набір глиняних горняток і пузату джезву.

Потім я таки їду жити до Львова, але повертаюся в заквітчаний сад якомога частіше. Залишаю свої студентські клунки ледь не на порозі, дістаю лише підручник з предмету найсуворішого викладача й вмощуюся на гамаку. І лежу тут доти, поки батьки не повернуться з роботи й ми не сядемо вечеряти.

Люблю, коли настає весна. Коли згадується лише хороше, мріється про світле, коли температура повітря така ж, як восени, але ти чомусь не кутаєшся у додатковий светр, а навпаки, скидаєш усе, що тепер зайве. Коли можна пити вранішню каву в саду, коли світла все більше, а дні все довші. Ну а ще люблю весну, бо з теплом у дні повертаються чарівні моменти: настає ніч, усі домашні поснули, а ти — в одній піжамі — прокрадаєшся з великим горням чаю в долонях на терасу і дивишся на зірки.

Слова

Дана віддавна мріяла стати письменницею. Їй подобалися слова й те, що вони робили з людьми. Словами можна було втирати сльози, гоїти рани, гріти, смішити, підбадьорювати, гамувати біль, тамувати спрагу, втишувати розтривожене серце, мирити, дарувати надію.

Її діти носили імена, зрозумілі кожному. Старшого сина звали Мирослав, і саме таким хлопчик був — сумирним і добрим. Двійко молодших донечок, народжених на самісіньке Різдво, Дана назвала Дзвінкою