Галина Василівна Москалець - Писар Східних Воріт Притулку

Христинка подивилася їй у очі й побачила у них щось, відоме лише їм обом.

― Ви хочете стати моєю мамою?

― Так.

Христинка поблідла. Вона боялася, що і ця нова мама помре й усе повториться спочатку. Вона сама в квартирі, забута всіма, без їжі, без світла. Бавиться зі щурами, ті сплять коло неї. Вона чекає, що хтось прийде по неї, хто-небудь. Не треба кричати, плакати дуже голосно. Якогось дня, коли їй уже не хочеться вставати з ліжка, приходить добра тьотя. Забирає із собою, годує, а потім каже, що мамі потрібні гроші на ліки. Ці гроші треба заробити. «А як?» ― питає дівчинка. «Ти будеш стояти на вулиці й просити. А я буду відносити гроші твоїй мамі». ― «Я хочу побачити маму!» ― «Туди не пускають дітей. Сама бачиш, яка я бідна. Я не можу дати грошей твоїй мамі». Дівчинка киває: так. І робить те, що каже їй тьотя: йде на вулицю просити грошей для мами. Хоч мама її померла.

Життя встигло виховати в Христинки покірну терплячість. Вона звикла, що хтось приходить по неї і забирає, лише про всяк випадок питаючи її згоди. Вона не бачила нічого світлого в житті, але душа її сама випромінювала світло, і воно вибирало для неї шлях, воно, а не інші люди, які прагнули скористатися з цього невинного невідання. Безліч історій про таких дітей зберігається в Бібліотеці Притулку.

Дивним видається, що до будиночка Марфи і Старого приходить якась жінка, забирає із собою дівчинку й ніхто не намагається її відмовити. Але так було завжди: приходила жінка й забирала дітей, хлопчиків і дівчаток, менших і більших. Була та жінка ні молодою, ні старою, але, почувши її голос, глянувши їй у вічі, діти не вагаючись ішли з нею.

Отак і сьогодні: Марфа поцілувала дівчинку і провела її до порога, а сама швидко-швидко почала плести щось із козячої вовни.

Той перший сніг був ілюзією, і той, що почався, тільки-но Христинка вийшла надвір, теж був ілюзією, але слабшою. За півгодини виглянуло сонце. Жінка з дівчинкою спускалися в Долину. Куди вони йшли, ніхто не знав. У Притулку жило досить багато людей і, якби хтось хотів, то знайшов би затишний будиночок, де поміж вазонками на вікні спить котик і де живуть мама з дитиною. З ними ніколи вже не трапиться нічого злого.

«Якщо тут немає зла, що ж тоді називати добром?» ― не раз питав себе Старий. Він не шукав відповіді в книжках. Бібліотекар Лі не мав під своєю опікою книжок, які нібито дають відповідь, а насправді вводять чоловіка в оману. Старий шукав відповідь у собі й, рубаючи дрова, обрізаючи гілля, вгрузаючи в крісло, перед яким палав вогонь, врешті перестав про це думати. Бо це питання не має сенсу. Зло не є протилежністю добра, а ненависть ― протилежністю любови. У Притулку це лише слова, що їх іноді вживають, та й то за звичкою. Вони ― неначе татуювання, яке неможливе вивести, хіба що змінити шкіру.

Західні Ворота не протиставлялися Східним. Якби у Притулку зважали на протилежності, він став би фальшивою ілюзією, часткою світу антиподів. Так само той світ і цей не були протилежністю. Хто так вважав, той ніколи не потрапляв до Притулку. Він живе і водночас не живе, байдужий до смерті й життя, сам-один, не шукає собі подібних, бо не має довіри до того, що робить добро і зло дітьми однієї матері.

Протяг між Східними і Західними Воротами ― свіжий вітер, який змушує співати кожен камінчик, тремтіти кожну стеблинку. Можливо, він ще відносить паперових драконів Лі й підіймає до зірок, звідки їм уже не хочеться падати. Дракони Лі нагадують людей, які ніколи не повертаються до Притулку, бо колись він їх обрав, а нині вони можуть його не обирати. Ті, хто довше живе у Притулку, відчувають на собі цей вітер, толи перед прибульцем відчиняються Східні Ворота. Прибулець думає: чи не привело їх сюди те, що й мене? Або: хто показав їм шлях? Коли прибулець проходить повз них, вони відчувають кожну піщинку на його одежі, дотикаються до нього серцем. Мешканець зазирає в душу прибульця з потаємною надією: ану ж він останній? Більше не буде нікого. Це означатиме, що Притулок розширив свої межі і той світ перестав існувати.

А ті, що покидали Притулок, зовсім не прагнули поквитатися з тим світом, який їх так тяжко скривдив. Вони падали в нього і, перш ніж земля загортала їх у себе, встигали розповісти про Притулок і вказати шлях до нього тому, хто потребував його. Так уже повелося, щоб Притулок не опинився поза межами людського знання і надії.

Нечутно надійшов вечір, який кожен із мешканців проводив так, як звик, рано вкладаючись спати. Іноді було б краще, якби не снилися тяжкі сни. Сни ― то цілком інша країна, по якій немає путівників, не існує карт. Навіть Притулок не може захистити від страшних видінь. Одначе у снах людина частіше рятується, ніж у дійсності. Вона знаходить у собі силу опиратися смерті, зникненню, стиранню душі з полотна долі.

Існує леґенда про Білого Пташка, який рятує людей у снах, попереджає про небезпеку. Дуже давня леґенда, хоча мало хто її пам’ятає. Вона існує тому, що існує Білий Пташок, який водночас є пташком, слабкою істотою і духом, що проникає в найглибші зони сну. Білий Пташок не дає дитині впасти у прірву, будить того, над ким занесений ніж убивці, знаходить сховок для переслідуваного. Він не має багато сили: йому важко протистояти привиддю ночі, тому не варто дуже на нього покладатися. Бо він може загинути, боронячи людину.

Кажуть, існує такий острів, де збираються Білі Пташки, але ніхто з людей не був там і не буде. До Білого Пташка не моляться, його не кличуть, не вважають священною істотою. Взагалі невідомо, звідки він взявся. Може, то він приніс родині Ноя маслинову гілку? Але, мабуть, Білий Пташок існував раніше: прихилився до людей, не потребуючи вдячності, однаково милосердний до злих і до добрих. Якби у дитинстві Джону Сміту хтось сказав: не бійся нічних сновидінь ― коли буде потрібно, прилетить Білий Пташок і врятує тебе, можливо, він не почував би себе таким самотнім.

Те ж можна сказати кожному з нас: уві сні ти не самотній. Тебе врятує Білий Пташок, якщо ти не зможеш врятуватися сам. Він має досить сили,