Філіп Пулман - Магічний ніж

пахло чимось солодким. Чоловік когось їй нагадував, але вона ніяк не могла згадати, кого саме.

Він помітив, що дівчинка його розглядає, і посміхнувся їй.

— Дивишся на трепановані черепи? — спитав він. — Які дивовижні речі люди чинять із собою!

Ліра ледь кивнула головою на знак згоди.

— Ти знаєш, що дехто й тепер це робить?

— Так, — відповіла вона.

— Скажімо, хіпі. Здається, ти надто молода, щоб пам'ятати хіпі. Кажуть, що це ефективніше, ніж приймати наркотики.

Ліра поклала алетіометр у рюкзак і тепер гадала, як їй утекти: вона й досі не запитала у приладу головне, а цей старий бажав поговорити з нею. Він здавався досить люб'язним — принаймні від нього непогано пахло. Чоловік наблизився та, схилившись над вітриною, провів долонями по її руках.

— Тебе все це цікавить, чи не так? Не було ні знеболювання, ні дезінфекції, і робили цю операцію, либонь, кам'яними інструментами. Мабуть, їм було несолодко, правда? Здається, я тебе ніколи тут не бачив, хоча часто приходжу сюди. Як тебе звати?

— Лізі, — впевнено відповіла дівчинка.

— Лізі? А я Чарльз. Ти відвідуєш школу в Оксфорді? Ліра подумала, що їй краще відповісти.

— Ні, — сказала вона.

— Просто відвідуєш музей? Що ж, ти обрала чудове місце. А що конкретно тебе цікавить?

Цей чоловік спантеличував її більше, ніж будь-хто за останні дні. З одного боку, він був приязним, дуже чистим й охайно одягненим, з іншого — Пантелеймон із кишені благав її бути обережною, адже він також щось нечітко згадав. До того ж вона відчувала — ні, не відчувала, а радше чула нутром — запах якогось гнилля, розкладання. Це нагадало їй про палац Йофура Рекнісона, де повітря пахло парфумами, а підлога була вкрита брудом.

— Що мене цікавить? — перепитала дівчинка. — О, насправді багато що. Ці черепи зацікавили мене, тільки-но я їх побачила тут. Я не думаю, що хтось бажав би, щоб йому це зробили. Це жахливо.

— Та мені також не подобаються такі речі, але присягаюся, це іноді трапляється. Я міг би познайомити тебе з людьми, котрі це зробили, — сказав чоловік із таким приязним і люб'язним виглядом, що Ліра ледь не погодилася. Але потім знов показався темний кінчик язика, і в неї виникло відчуття, що вона бачить змію. Вона похитала головою:

— Дякую за пропозицію, але ні. До того ж мені ніколи — я маю зустрітися зі своєю знайомою. — Вона помовчала та додала: — Я живу в неї.

— Так, розумію, — приязно відповів чоловік. — Що ж, було приємно познайомитися з тобою. До побачення, Лізі.

— До побачення, — відповіла дівчинка.

— На всяк випадок — ось мої ім'я та адреса, — сказав чоловік і дав їй якусь картку. — Це якщо ти схочеш більше дізнатися про такі речі.

Ліра ввічливо подякувала йому та поклала картку в кишеню рюкзака, після чого пішла до виходу. В неї було відчуття, ніби старий спостерігав за нею, поки вона не зникла за дверима.

Вийшовши з музею, вона попрямувала до парку, котрий у її світі був полем для крикету та інших спортивних ігор, відшукала під деревами затишний куточок і знов звернулася до алетіометра.

Цього разу вона спитала, де може знайти вченого, котрий щось знає про Пил. Відповідь була вельми простою: прилад вказав їй на середину високої будівлі за її спиною. Насправді відповідь була такою чіткою й надійшла так швидко, що Ліра відчула впевненість: в алетіометра ще було що повідомити їй. Вона починала відчувати його настрій — ніби він був людиною, — зокрема, знала, коли він хоче щось додати до сказаного.

Так і сталося. Алетіометр показав: «Ти мусиш подбати про хлопця. Твоє завдання — допомогти йому відшукати батька. Займись цим».

Украй здивована, Ліра заблимала очима. Віл з'явився нізвідки, щоб допомогти їй — це було очевидно. Проте думка, що вона також могла пройти весь цей шлях, аби допомогти йому, змусила її затамувати подих.

Але прилад на цьому не зупинився. Стрілка знов почала смикатися, і Ліра прочитала: «Кажи вченому правду».

Вона загорнула прилад в оксамит і засунула його на дно рюкзака, потім підвелася та подивилася на будинок, де мав бути вчений. Відчуваючи якесь сум'яття в голові, вона вирушила до нього.

Віл відшукав бібліотеку досить швидко. Жінка-консультант відразу повірила, що він виконує дослідження, задане з географії, та допомогла йому знайти фотокопію підшивки газети «Таймс» за рік, у який він народився — саме тоді зник його батько. Віл сів за стіл і почав прокручувати плівку у діапроекторі. Без сумніву, мали бути якісь згадки про Джона Пері та його археологічну експедицію — так воно й сталося.

Він з'ясував, що всі примірники газети за місяць були пінті на окрему плівку. Він устромляв плівку у проектор, швидко проглядав заголовки та ретельно прочитував ті статті, що його зацікавлювали. У першій статті йшлося про від'їзд експедиції на північ Аляски. Гроші на експедицію надала кафедра археології Оксфордського університету, і дослідники мали оглянути територію, де вони сподівалися відшукати сліди давніх людських поселень. Разом з експедицією вирушив Джон Пері — професійний мандрівник, котрий нещодавно пішов у відставку з Королівських військово-морських сил.

Друга стаття вийшла за шість тижнів після першої. Вона стисло повідомляла, що експедиція досягла північноамериканської дослідницької станції на річці Ноатак на Алясці.

Утретє інформація про експедицію з'явилася в газеті ще за два місяці. У ній ішлося про те, що експедиція не відповідає на звернення дослідницької станції й вважають, що Джон Пері з товаришами зникли.

У низці статей, які з'явилися після цього, було описано марні спроби відшукати зниклих, пошукові повітряні роботи над Беринговим морем та реакцію кафедри археології, а також містилися інтерв'ю з родичами членів експедиції.

Раптом серце Віла гучно закалатало — він побачив фотографію своєї матері з дитиною на руках. Звичайно, дитиною був він сам.

Журналіст написав стандартну статтю про заплакану жінку, яка, кидаючись із розпачу в надію, чекає нових звісток, але Віл відзначив, що ця стаття містить надзвичайно мало фактичної інформації. Його зацікавив лише коротенький абзац, у якому йшлося лише, що Джон Пері швидко просувався по службі у військово-морських силах, але відмовився від кар'єри, щоб займатися організацією географічних і наукових експедицій.

Більше Віл нічого не знайшов, тому підвівся з-за діапроектора засмученим. Мабуть, десь можна відшукати й більше інформації — але де саме? До того ж коли він шукатиме її надто довго, його вистежать.

Він повернув плівки та спитав бібліотекарку:

— Ви не могли б повідомити мені адресу кафедри археології?

— Зараз подивлюся… А з якої ти