Френсіс Ходжсон Бернетт - Маленька принцеса

на чиєсь добре ставлення. Що більше вона старалася зробити все якнайкраще, то більш деспотичними та вимогливими ставали покоївки і більше лайки виливала їй на голову сварлива кухарка.

Якби вона була доросліша, міс Мінчін, можливо, загадала би їй навчати старших дівчаток, і таким чином заощадила б гроші на викладачів. Та доки вона ще дитина, її можна було використовувати як дівчинку на побігеньках і хатню робітницю для найчорнішої праці. Від звичайного хлопчика-розсильного годі було б вимагати такої метикуватості й моторності. Сарі можна було доручити найважчі завдання і найскладніші повідомлення. Вона навіть могла сплачувати рахунки, а на додачу їй можна було загадати ретельно поприбирати в кімнаті й навести лад у речах.

Її власне навчання лишилось у минулому. Сару нічого не вчили. І лише після довгого дня, що минав у клопотах і біганині туди-сюди за дорученнями всіх, кому не лінь, її без особливої охоти відпускали до порожньої класної кімнати зі стосиком старих підручників. Там вона могла ночами навчатися самотужки.

— Якщо я не буду весь час пригадувати те, що вже вивчила, то просто все забуду, — казала Сара сама собі. — Зараз я — майже посудомийка, і якщо я стану посудомийкою, яка нічого не знає, то буду точнісінько як Беккі. Цікаво, чи могла би я все-все забути — почати говорити неправильно і не пам’ятати про те, що король Генріх Восьмий мав шість дружин?

Зміни в її становищі мали ще один прояв — тепер дівчатка зі школи ставились до неї по-іншому. Раніше Сара поміж них була ледве не юною особою королівського роду, а тепер, здавалося, взагалі не належала до їхнього кола. Її так завантажували роботою, що майже не було можливості поговорити з ними. До того ж Сара не могла не помітити, що міс Мінчін намагалася обмежити її спілкування з ученицями.

— Мені б не хотілося, щоб вона приятелювала і вела задушевні бесіди з моїми вихованками, — казала власниця пансіону. — Дівчатка схильні приязно ставитись до знедолених. Якщо вона розповідатиме про себе різні романтичні історії, то перетвориться в їхніх очах на ображену героїню. Тож батьки учениць можуть зробити небажані висновки. Буде краще, якщо вона триматиметься осібно — це більше пасує її обставинам. Я дала їй дах над головою, більше їй годі від мене очікувати.

Сара не очікувала забагато і була занадто горда, щоб нав’язувати свою дружбу дівчаткам, які, без сумніву, почувались непевно і розгублено, спілкуючись із нею. Правда полягала в тому, що ученицями міс Мінчін були обмежені, розпещені юні панночки. Вони звикли до багатства й розкошів, а Сарині сукні дедалі більше зношувались і маліли, черевики зовсім стопталися, саму Сару посилали по продукти, і вона, придбавши все загадане, поспішала додому, власноруч несучи їжу в кошику. Тож не дивно, що учениці з часом почали звертатись до неї, як до служниці.

— Подумати лишень, вона була спадкоємицею діамантових копалень! — казала Лавінія. — А тепер наче обідранка на вигляд. І стала ще дивнішою, ніж раніше. Вона мені ніколи не подобалась, але зараз я просто не витримую її манеру мовчки дивитися на людей. Таке враження, ніби вона намагається зазирнути всередину.

— А так і є, — відказала Сара, не задумуючись, коли почула про це. — Саме для цього я і дивлюсь на деяких людей. Я хочу їх зрозуміти, а потім обмізкувати.

І справді, Сарі вдалося кілька разів уберегтись від неприємностей завдяки таким вичікувальним поглядам, спрямованим на Лавінію, якій так і кортіло зробити капость, щоб відігратись на колишній взірцевій учениці.

Сама Сара ніколи нікому не завдавала прикрощів і не скаржилась. Вона важко працювала. Поспішала у негоду вулицями, несучи пакунки та кошики. Займалась французькою з молодшими ученицями, які частенько були неуважними. Вбрання її заносилось, і сама Сара змарніла, їла вона на кухні. Нікому не було до неї діла, через що їй жилося ще важче. У її серці наростали гордість і гіркота, але вона ніколи нікому не розповідала, що відчуває.

— Солдати не скаржаться, — казала вона сама собі, зціпивши зуби. — І я не буду. Вдаватиму, ніби я на війні.

Втім, бували моменти, коли дитяче серце розірвалося б від самотності, якби не троє людей.

Першою розрадницею була Беккі — всього лишень Беккі. Ще в ту першу ніч на горищі Сарі було якось спокійніше від знання, що десь там, за стіною, де шкребуться і попискують миші, є ще одна знедолена дівчина. Наступним ночами вона сильніше відчувала присутність Беккі. У дівчаток було не надто багато можливостей поговорити вдень. Кожна з них мала свою роботу, і будь-яка спроба спинитися, щоб порозмовляти, була б розцінена як лінощі й марнування часу.

— Міс, не звертайте на мене уваги, — прошепотіла Беккі ще першого ранку, — якщо я не буду чемною. Нас із вами покарають, якщо почують щось таке. То знайте, що я хочу сказати «будь ласка», «дякую», «вибачте», але в мене просто часу не вистачає.

На світанку Беккі крадькома приходила до Сариної кімнатки, щоб защебнути їй сукню або допомогти ще якоюсь дрібничкою, що була їй під силу, а потім спускалась на кухню, щоб розпалити багаття. А вночі Сара завжди чула обережний стукіт у двері. Він означав, що її подруга готова допомогти, якщо їй щось потрібно. Перші кілька тижнів після того, як сталося горе, Сара почувалась надто пригніченою, щоб розмовляти. Тож минув якийсь час, доки дівчатка почали бачитись більше й навідувати одна одну. Серце Беккі підказало їй, що людину, яка так горює, найкраще лишити в спокої.

Другою подругою була Ерменґарда. Але до того, як їй вдалося зайняти своє місце в Сариному житті, сталися дивні події.

Коли Сара оговталась від горя і почала сприймати життя довкола себе, вона зрозуміла, що зовсім забула про існування Ерменґарди. Вони завжди дружили, але Сара почувалася значно старшою. Важко було не визнати те, що Ерменґарда простакувата, але при цьому щиро любить Сару. Вона прив’язалась до Сари віддано і нелукаво: просила допомоги з домашніми завданнями, дослухалась до кожного слова, випрошувала розказувати історії. Проте самій Ерменґарді не було чого розповісти цікавого — вона ненавиділа всі без винятку книжки. По правді, міс Сент-Джон була не тією людиною, про яку пам’ятатимеш у вирі життєвих перипетій. Тож Сара забула про неї.

Та ще й так сталося, що Ерменґарду саме раптово відкликали додому на кілька тижнів. Після повернення вона ще два дні не бачила Сару, доки випадково не зіткнулась із нею в коридорі — Сара несла в руках цілий оберемок речей, які слід було зашити. Її