Лариса Володимирівна Денисенко - Відлуння: від загиблого діда до померлого

Поки займалася приготуванням кави та чаю, помітила, як батько розсадив усіх за своїм планом. Чорт. Я припускаюся помилок. Можливо, припинити відчувати ворожість до нього? Вони з мамою сиділи поруч, біля матері прилаштувався Троль. За ним – Манфред та Бріг. Всі вони наче виступали на одному фланзі. Мій фотель стояв на іншому. І пересунути його було неможливо.

«Наче все до ладу. Марто, то ти дозволиш?» – розпочав батько. Це вже ні. «Ти знаєш, тату, оскільки ви розсілися як поважна судова колегія, а я тут почуваюся наче обвинувачений, розпочинати буду я, якщо ти не проти. Без твого вступного слова ми обійдемося, нічого». Мати обурилася, звичайно. «Доню, це ти нас обвинувачуєш!» При цьому вона махнула рукою в бік подружжя і Троля, мама – майстриня обростати зв’язками та партнерами. Батько знизав плечима.

Мені заважало говорити щось, що тиснуло на мене в животі. Неперетравлена ненависть, ворожість, страх, образа, безпорадність. Усього цього варто було здихатися, але розуміти, що варто зробити, не значить – знати, як це робиться. «То починай, доню». Батько бачив у якому я стані, треба визнати, що переможних інтонацій у його голосі я не почула, він мені співчував, це було ще гірше. Я помітила, що ніякої провини він не почуває, можливо, її і нема.

«Два дні я перебуваю в іншому вимірі». – «Ти сама себе туди загнала, сестро». – «Манфреде!» Батько слухав мене. «Я хочу дещо з’ясувати перед тим, як ставити запитання». – «Що саме?» Я сама поводилася так, наче в суді, готувалася почути від нього – ваше запитання сформульовано некоректно, чим ви поясните, що воно стосується справи, ваш протест відхилено! Треба попуститися. «Ма, ти знала про те, що батьків батько живий?» – «Ні», – просто відповіла мати, вона сиділа поряд з батьком, і було очевидно, що вона на його боці. Я пам’ятаю, як раніше вона завжди забирала нас маленьких, Манфреда і мене, у батька з колін та рук і, наче кицька, перетягувала на «своє» місце. Зараз вона з ним.

«Мене дивує те, як ти це сприймаєш». – «Можливо, ти дозволиш батьку пояснити, тоді тобі не буде чого дивуватися?» – «Марто, насправді ми чекали, щоб нам все пояснили. А тепер ти стаєш у позу!» Брат мав рацію. Можна було продовжувати щетинитися, але цим я батька не змогла б збити з пантелику, він ще в дитинстві прозвав мене щетинохвісткою. «То я можу щось сказати, так, люба?» Я хитнула головою, хай говорить. «Я розповім усе те, що вважаю за потрібне, а далі готовий відповісти на всі запитання». – «Ти не на прес-конференції, тату», – прогуркотів Манфред.

«У 1989-му впав Берлінський мур… Марто, не треба дивитися на мене так, наче я кажу банальності, я і без цього нагадую собі ведучого ток-шоу, але мені з чогось треба починати і моє право обирати те, з чого я почну, зрозуміло?» Каяттям тут не пахне. «І почався процес об’єднання, що не тільки наблизив до нас східних німців, а й наблизив до мене мого батька. Так, Марто, коли ми їздили до СРСР, я був переконаний у тому, що батько загинув, та і чого б мені було думати інакше? Крім того, я не дуже люблю карнавали, щоб влаштовувати їх власній родині. Нам важко було виїхати, але я зробив усе, щоб нас випустили, ми вшанували батькову пам’ять, і скажу тобі чесно, я не почувався так, наче ще щось йому завинив.

На початку 91-го до мене завітали гості. Працівники органів безпеки НДР. Вони розповіли мені про батька. Принесли деякі документи. Показали, де його утримують, зрештою, дозволили опікуватися ним. Вирішили, що справедливіше буде, якщо сплачувати за вбивцю-нациста відтепер буде не держава, а його син, що непогано заробляє. Батько був непідсудним, тому що втратив глузд ще в 1943-му, чітко встановили це в 44-му, відтоді стан його погіршувався. Мене він не впізнав. Навіть якби я знайшов хлопчика, схожого на мене, того, якого він залишив удома, коли йшов на війну, він усе одно не впізнав би мене. Він не розумів німецької мови. Мій батько… освітою якого пишалася вся родина.

Він не втратив голосу, не втратив слуху. Він постійно щось говорив, писав. Ви всі бачили, як виглядає його письмо. Він був навіжений, агресивний, некерований. Часто плакав або розгойдувався на ліжку, нахилявся вперед, потім назад, це могло тривати дві доби без перерви. Прес у нього був на заздрість культуристам. Я вирішив нічого не розповідати вам.

Моя мати на той час уже померла, можливо, якби тато побачив її – він прийшов би до тями, хоча лікарі заперечували ці припущення. Ельзе слабка здоров’ям, на неї це могло погано вплинути. Вона вже тоді нікуди не виходила без своїх капелюхів з вуалетками. Бракувало їй ще побачити батька в хасидському капелюсі. Манфреду – сімнадцять, у цьому віці цікавляться молодими жінками, а не схибленими дідами. Тобі п’ятнадцять, і ти ніколи не просила, щоб я розповідав тобі про діда, чи не так? Тебе в цьому віці важко було чимось зацікавити, не думаю, що тобі припало б до серця спілкування з навіженим стариганом, який щомиті здатен плюнути тобі межи очі».

Ми мовчали, мати погладжувала батька по руці.

«Знаєш, як батька звали комітетники? Суг Зайн. Це було його кодове прізвисько, воно значить – сьомий сорт, найнижчий, хибний, найогидніший. Одне слово – лайно. Ще так позначають фалос в івриті. Веселі комітетські жарти. Ти була готова все це почути, з цим жити? Не думаю».

«Ти міг мені дати можливість визначитися самій. Нехай не в 1991-му, нехай згодом. Але ти цього не зробив, чому?» – «Тому що я сам не хотів тримати це в своїй пам’яті, я, доню, хто завгодно, але не мазохіст. Саме тому в 1993 році я доручив батька Олафу. Він забезпечував йому догляд, гостював у нього. Після 1993-го я навідувався до цього закладу тричі. Коли мені повідомляли, що він має померти. Але він довго не помирав».

«А від чого в нього зірвало дах?» – запитав Манфред. Запитав наче про те, з якою начинкою батькові дісталася цукерка. Батько заплющив очі. «Це все війна, синку. Вона нічого нікому не пояснює. В документах, що мені надали, не було жодного слова, версії, натяку, котрі пояснювали б цей стан. Божевілля не така вже й рідкість як на ті часи. Не поодинокий випадок».

«А чого ти сам нічого не