Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

уболівав уже за справу й Діма. Коли вибралася сюди його колимага, до нього дійшло, що зворотної дороги в них нема.

Тепер лише аби швидше. І вниз. Заковтнути пузир – і в люлю. Від гріха подалі.

– Бог в поміч, кажеш, тупий ти селюку. На Бога надійся, але сам не плошай! Вот де народна мудрість. А не глупота про твоїх богів. Морочили людям голову тут століттями. Усьо. Баста. Зараз покладемо кінець.

Паша напрочуд вправно почав вибиратися все вище й вище. Він знав, що будівельники ще з давніх часів залишали на блясі непомітні знизу гачки, за які можна було триматися там, нагорі. Робили так на випадок, коли треба ремонтувати покрівлю чи міняти її на іншу.

Передбачливість предків і «альпіністська вправність» робили своє. Паша підсвічував собі шлях, і крок за кроком через чверть години був уже «у целі».

– Рейхстаг узято! Діма, інформіруй Ставку Верховного Командуючого!

Може, тому, що було темно, Паша висоти не бачив, а тому не боявся. Є ж такі моменти в житті, коли людина відчуває, що вона – герой. Що вона може те, чого не можуть інші. Який там страх? Гордість за себе! І за свою соціалістичну батьківщину. І за рідну Комуністичну партію. Як хотілося би крикнути про це на весь голос!

Ах, даремно вирішили робити це вночі. Тихцем. Херня все це. Послухав старих пердунів, перестрахувальників. Ну нічого, завтра на бюро обкому він усім усе розкаже. Що то за герой, що боїться свої подвиги показати?

Паша закурив собі там, наверху. Куди поспішати? Півсправи зроблено. Навіть більше. Найважче було піднятися на вершину. А спиляти – то вже рука набита там, на землі. На фюзеляжі цей ворожий хрест він відзначить великими буквами.

Жбурнувши недопалок, Паша взявся за автоген. Діма був правий. Хрестюга сягав двох метрів. То був не просто хрест: Христос сидів під ним. Зламався під ношею Богочоловік. А Паша не ламається. Скине Його, слабака, з вершини. І сам він, Паша Харкавий, – на Його, Ісуса Христа, місце. На місце Бога!

Стояк, на якому трималася бронзова скульптура, мав діаметр, що пальцями не охопиш. Не стояк, а цілий стовп залізний. Але нічого. До ранку далеко.

Він увімкнув металорізальний апарат і вп’явся різаком у споконвічний метал. Іскри посипалися густим градом, висвічуючи хрестолама на церкві. Темінь лише злегка коливнулась, як водна гладінь від маленького камінця, і знову залягла. Паша ще раз сипонув по ній своїми ленінськими іскрами. І враз здер із голови захисну маску. Те, що він побачив унизу, здригнуло все його дебеле тіло.

Героя почало мимоволі трясти, як грушу. Він хотів щось крикнути, але йому перекрило дихалку. Горло стискала міцна рука, яку він не міг відірвати, спускаючи дух. Неначе громом його вдарило по голові, і вже іскри сипалися йому з очей. Він утрачав людську подобу. В одну мить його перетворив у ніщо страх. Усепоглинаючий і всепожираючий. Страх, що спопеляв заживо.

Внизу довкруж церкви загорілися тисячі свічок. Водночас. Вони спалили ніч. Стало видко, як удень. Посеред ночі й далеко до схід сонця розвиднілося. Свічки видавалися згори небесними світилами, і увірував Паша, що це небо впало на землю.

– Боже, прости мені. Я більше не буду… – заскавулів хресталам. – Я буду вірити в Тебе, бо Ти є і я Тебе бачу.

Отямившись, він плакав. Бо то справді було диво, яке може бути тільки дивом божественним. Це Бог, що зійшов на його очах із неба, зупинив його. Він просить Його, бо Той усіх прощає.

Свічок дедалі прибувало. Їх ставало густіше. Їхній сонм сягав у безконечність. І було тихо, як на дні галактики. Здавалося, чути, як палахкотить вогонь у тисячах свічад, зливаючись воєдино у хвалу Божу, якій немає ні початку, ні кінця. Це був такий тихий, зовсім мовчазний, але могутній і нездоланний опір. І невідомо, що було страшніше для цього чорта, який сидів, тремтячи, на церкві. Хор лампад чи їхнє могутнє мовчання.

Паша тримався за той самий стояк, який слугував для нього ніби якорем у світі, що перевернувся на його очах. Чи то свічки догоряли, чи то розліталися по своїх галактиках небесні зірки, що на мить завітали на гостину, але якось непомітно все згасло.

Так тривало недовго, аж ось покривало тиші прорізала автоматна черга. На гору до церкви піднімався цілий кортеж особівок. Приїхали знімати Павку Корчагіна. Із першої машини вискочив підполковник. Начальник КГБ також був як не від світу цього. Ніби тут, на землі, в його очах було більше жаху, ніж у Паші там, на небі.

– Злазь, герой. Йоб твою мать, – чекіст був готовий порвати на шматки цього атеїстичного ініціатора.

Паша поволі спускався, але він знав, що сказати цьому комуняці.

– Сталося чудо. Небо засвітилося й зупинило мене. Я каюся. І ти покайся, бузувіре, – приступив він до підполковника у припливі нової відваги, що її сприйняли за білу гарячку.

– Та пошел ты на хуй, трус ты ебаный! – затопив йому в пику зі всього розмаху начальник КГБ. – Небо на него упало, козел недорезанный. Селюки со свечками вышли, а он усрался.

– Які селюки? – витираючи заюшеного носа, мимрив райкомівець. – Хто їх покликав?

– Много вопросов, – засовував Феофанов у кобуру пістолет, яким невідомо на кого махав, бо навколо нього були тільки його бійці й отой непотріб валявся під ногами.

– Есть много вопросов. Ничего, со всеми разберемся. А с тобой – в первую очередь, сука ты паршивая, – копнув його щосили, зганяючи злість, від якої його тіпало.

– Как они узнали, что ты, падло, полезешь туда?

Раптом під полуторкою заскавчав пес.

– Заберіть його, – зарепетував Паша. – Вони розірвуть нас. То не просто собаки. То чорти повзають довкола християнської святині.

Бійці звідусіль почали штрикати автоматами, але гавкіт не вгавав.

– Может, прошить автоматной очередью? Действительно, выскочит и покусает, – запропонував один із солдат.

– Ты что, тоже в штаны наложил? Собаки испугались. А ну-ка выкуривайте смелее. Хочу я на него посмотреть. Не боись – потом пристрелим, – скомандував Феофанов, який чи не єдиний не втрачав контролю над собою та ситуацією.

Бійці назбирали бадилля й засовували під машину. Коли порожнина між днищем полуторки і землею була вщерть напакована горючим матеріалом, підполковник крикнув:

– А теперь поджигай!

Почало диміти, суміш сухої трави й мазуту з дна машини роз’їдала очі. Солдати протирали їх, але від того ще дужче пекло. Загін дружно розплакався, бо попіл пороз’їдав зіниці, що аж випирали з голови.

І раптом звідти, з чаду, з-під машини вискочив велетенський пес. На двох