Володимир Лис - Графиня

цієї згадки мене кинуло в жар, і я стрімголов кинувся з бару, незважаючи на обурений вигук Марка і здивовані погляди Петра Івановича та ще двох відвідувачів.

XVIII

Я біг вулицями міста, мов навіжений. На щастя, наш міський музей був відчинений. За столиком біля входу сидів його директор, він же вчитель історії нашої школи, Дмитро Харитонович. На ходу привітавшись з ним, я побіг до однієї з трьох невеличких зал. Увімкнув світло, і ось він переді мною — портрет графині Венцеслави Ловиги роботи невідомого польського художника XVІII століття, як значиться під портретом. Він ще має назву «Біла графиня». Владний пронизливий погляд однієї з володарок нашого міста. Кажуть, вона була свавільна і розпусна, ця дружина графського управителя, що потім стала графинею. Здається, з нею пов’язана якась темна історія — чи то вона сама, чи з її допомогою справжній чоловік убили чи отруїли справжню графиню. Дорога біла шуба з невідомого хутра (білий соболь?) відтіняє, робить притягально-загадковою вроду графині. З-під шуби видніється також біла сукня з тонким мереживом. А обличчя, обличчя… Це ж викапана Інга! «Інга? — пронизує мені мозок здогад. — Чому Інга? Інга — з нащадків роду Ловиг?» Вона причетна до нашого міста? Має тут корені, а котрийсь із її предків, та не котрийсь, а більшість, доки вони не продали містечко князям Любомирським, знаю це з міської історії, жили тут, ходили вулицями, карали підданих, приймали гостей, закохувалися і вмирали.

Я стою, спантеличений, не знаю, як ставитися до мого несподіваного відкриття, й ще одна думка — про те, що наше знайомство з нею було зовсім не випадковим, — пропікає мене наскрізь. Хоча… Невже я ось-ось збожеволію?

Я повертаю голову до Дмитра Харитоновича. Мабуть, він помітив збентеження в моєму погляді, бо дивиться дуже здивовано.

— Вас щось зацікавило? — питає він.

— Так… Власне… У графині Венцеслави були спадкоємці?

— Так, — відповідає вчитель, отже, мій колега, він же музейний директор. — Двоє синів і дочка. По одній дитині від кожного з трьох чоловіків.

— Трьох чоловіків? — Я мимоволі ще більше збентежився. — Вона що ж, три рази виходила заміж? Нагадайте, будь ласка.

— Так. Хіба ви забули? Бо я вже подумав, що ви…

— А скажіть, будь ласка, Дмитре Харитоновичу, чи відома вам доля її нащадків?

— Доля нащадків? Чому ж, дещо відомо, хоч і не до кінця. У мене з’явилися нові записи, можу дати прочитати.

— Був би радий, — сказав я.

Він вручив мені якусь папку, проте попередив, що маю за два дні повернути. Повідомив, що то літопис роду графів Ловиг. І підморгнув змовницьки. Я знав, що означає це підморгування. Щось кольнуло у грудях. Правда, лише на мить.

Вже коли я виходив із музею, почув його тихий голос:

— Платоне Васильовичу!

Я спинився і подивився запитально на свого колегу. Здасться, наступного року йому має виповнитися цілих сімдесят. Майже п’ять десятків він віддав школі й близько сорока років музею, який сам же й заснував.

Він підійшов до мене, я побачив вагання у його все ще живих очах.

— Що ви думаєте про це… про останні події?

— Що ви маєте на увазі? — я щиро не міг второпати, про що він питає.

— Це… вбивство собак.

— Вбивство собак? Ах, справді… Сьогодні знову хтось задушив собаку… Та ще й такого здоровенного…

Дмитро Харитонович явно щось хотів мені сказати. І він, ще трохи повагавшись, сказав:

— А знаєте, Платоне Васильовичу, адже це вже в Густому Лузі було. Так, було…

— Що ви маєте на увазі? — уточнив я. — Що — було?

— Масове вбивство собак. Їх так само душили.

— Так само? І коли це було?

— Більш як двісті років тому. 1762 року. І теж восени. Тоді в місті була справжня епідемія.

— Епідемія?

— Так, епідемія страху. Я читав про те в одній книжці, яку написав очевидець тих подій.

— Гм, цікаво, — сказав я. — То, може, дасте ту книжку прочитати?

— Дав би, звісно, але, — він почервонів, зам’явся, — бачите, кілька місяців тому хтось її з музею вкрав.

— Украв?

— Так, украв. А може, ще й раніше. Бо ж книжка лежала у сховку.

— То ви хочете сказати, — здогадався я, — що хтось зараз хоче скористатися рецептом душіння собак?

— В тім-то й річ, що ніякого рецепту там не було, — Дмитро Харитонович зітхнув. — Лише описано, що хтось невідомий душив собак уночі. Схоже на те, що маємо зараз. Боюся, що ці пара випадків — лише початок. Хотів би, звісно, щоб так не трапилося.

— Але навіщо й кому це треба? — спантеличено спитав я.

— Я теж задавав собі це питання. Й автор тої книжки задавав. Вона, знаєте, вийшла у Варшаві ще в кінці вісімнадцятого століття. Але я можу й помилятися.

Він мовби щось недоговорював чи боявся сказати. Я був заінтригований, але розпитувати не став. Мене вабила до себе синя, трохи потріпана папка, в якій був опис родоводу графів Ловиг. Невже Інга справді належала до їхнього роду? Я вклонився колезі на прощання і вийшов.

Дмитро Харитонович наздогнав мене вже на вулиці.

— Вибачте, Платоне Васильовичу, — сказав, ще не віддихавшись від незвичного для нього бігу. — Я ледве не забув… Бачите, яка річ… Якщо вас зацікавив родовід графів Ловиг, то я можу вам порекомендувати… Одним словом, є людина, яка збирає про них матеріали. Хоч вона й просила нікому про те не казати, але, так і бути, вам я скажу…

— І хто ж ця людина? — зацікавлено спитав я.

— Любов Смажук… Наша художниця… Та й ваша учениця. Вона вам про це не розповідала?

— Здається, щось розповідала, — сказав я, хоч ніколи не чув від Люби про її таке захоплення.

— То ви можете більше дізнатися від неї самої, — кинув уже мені навздогін Дмитро Харитонович, бо я вже рушив і йшов, йшов і йшов неспинно вулицею містечка, а у вухах раптом знову зазвучала вчорашня весільна мелодія.

Вона звучала вже так голосно, що я не стримався і побіг.

Але мелодія мене наздоганяла і наздоганяла. Все ж мовби вона була весь час позаду.

Нарешті я дістався додому. На подвір’ї стояла Марія, схожа на журавлиху, що не змогла полетіти у вирій.

— Чого ти такий зляканий? — спитала вона.

— Я не зляканий… Я…

Я умовк, не в силі описати свого стану. Відчував, як легке дрижання пронизує мене всього.

— Що трапилося? — почув я Маріїн голос.

— Нічого, — сказав я.

Я справді не зміг пояснити причини моєї тривоги, хоч вона була зовсім поруч. Зовсім поруч. Ні, причина не в портреті графині, не в тому, що