Максим Іванович Кідрук - На Зеландію!

Малий ввалився без стуку, щось пробелькотів арабською і жестами покликав за собою.

– Чого тобі? – насупився я.

Юний єгиптянин тільки експресивніше замахав рукою. Я зліз із ліжка і попрямував за ним. Малий хутко привів мене на рецепцію і показав рукою вперед. На столі лежала знята телефонна трубка. Хлоп’я недвозначно тицяло в неї пальцем. Ситуація прояснилася: дзвонив хтось, хто не знав арабської. Мабуть, клієнт, який хотів зняти бронювання. Таких за останні дні назбиралось півсотні, не менше.

– Слухаю, – кажу в трубку англійською. – Чим можу допомогти?

– З ким я розмовляю? – судячи з вимови, для співрозмовця англійська була рідною.

– Мене звуть Макс. – Розумію, що нині недоречно починати лекцію про правила розмовного етикету, і продовжую імітувати чемного менеджера готелю.

– Ви управляючий?

– Ні, звичайний постоялець. Менеджер спить. – Після короткої паузи я пояснив: – Він не спав чотири доби.

– Вас турбують із посольства Канади. Ми обдзвонюємо всі готелі, шукаючи громадян Канади, які затримались у місті. Чи є у вашому готелі канадці, які хочуть евакуюватися?

Чорне, мов ніч, і глибоке, наче Маріанська западина, почуття заздрощів заворушилось під серцем.

– Немає, пане, – скрушно кажу.

– Ви впевнені?

– Можете не сумніватися. Нас тут троє лишилося на весь готель: італієць, японка і я – українець.

– Зрозуміло. Дуже дякую. – І в трубці залунали гудки.

Після дзвінка я нагадував розпечену пательню, на яку бризкають холодною водою. На завидках, наче на дріжджах, поривно виросла образа. «Це ж треба, канадці самі обдзвонюють усі готелі. А до рідного посольства дідька лисого додзвонишся». Було образливо до скреготу в зубах. Знаєте, я страшенно хотів би закінчити цей параграф на мажорній ноті, якимось чином переінакшивши, вивернувши цей епізод, але… не можу.

Бо те, що сталося, було принизливим. І все.

* * *

Події, що почалися в середу, другого лютого, інакше як бедламом не назвеш.

Насамперед приблизно об одинадцятій годині дня на Тахрір увірвався загін вершників на верблюдах і конях. Звідки вони взялися, донині невідомо. Нападники, озброєні прутами й палицями (згідно з інформацією деяких ЗМІ, також і шаблями), вклинилися у стовпище і стали нещадно дубасити демонстрантів.

Відразу по тому довкола центральної площі з’явились тисячі прихильників Мубарака. Ті ж самі працівники спецслужб, тільки тепер уже у значно більшій кількості. «Прибічники» глави держави почали розвалювати барикади, споруджені демонстрантами, топтати антипрезидентські транспаранти, руйнувати намети опозиціонерів. Прорвавшись у натовп, нападники пустили в хід дубові палиці й ножі. Частина демонстрантів у паніці розбіглася, проте решта вв’язалася у бійку. Полилася кров. За кілька хвилин кількість постраждалих сягнула десятків осіб.

Бійка тривала недовго. Вершників швидко стягнули на землю і добряче їм всипали. Та після цього затишшя не настало. Втомлена безплідним очікуванням, засмикана вихилясами і заграваннями Мубарака, юрба озвіріла. Експерти попереджали про можливість провокацій, але ніхто їх не послухав. Нападники на верблюдах стали іскрою, що примусила вибухнути отруєний, просякнутий і перенасичений злобою Тахрір. Демонстранти з диким оскаженінням накинулися на прихильників президента. В усіх кінцях площі хтось когось бив, жбурляв у когось камінням, запускав коктейлі Молотова і трощив вікна. Довкола Тахріра горіло все, що тільки може горіти. Над містом розповзався прозірчастий саван з білого диму.

Ті демонстранти, які втекли з площі, оговталися і стали тинятися по місту, шукаючи іноземців. Відтепер будь-яких іноземців. Єгиптяни жорстоко гамселили всіх білих (байдуже – репортерів чи звичайних туристів), кого зустрічали, зганяли на них злість, звинувачували в усіх негараздах революції. Несолодко було журналістам на Тахрірі. Їм також перепало добряче. Більшість цих сміливців лишилися без камер, а ті, хто не встиг добігти і сховатися у готелях, – без зубів.

Сутички не припинялися до вечора. Опоненти і прибічники Хосні Мубарака настільки захопилися, що не переривались навіть на молитви. Поліції не було, а армія не втручалася – не робила нічого, щоб зупинити криваві порахунки.

Надвечір «Аль-Джазіра» повідомляла про сотні поранених. Загиблі також були, але їх кількість лишалась невідомою, чимало тіл зостались лежати просто на вулицях. Журналісти катарського каналу стверджували, що кількість загиблих протягом п’яти днів заворушень у Єгипті сягнула 300 чоловік.

Слідом за Александрією та Суецом Каїр сповзав у багряну безодню хаосу.

Втеча

Ввечері другого лютого я подумав, що з мене досить. Я не міг передбачити, у що виллються сутички між прибічниками і противниками Мубарака. Зате відчував, що нічого доброго з них не вийде. Будь-якої хвилини демонстранти могли прорватися до аеропорту і взяти його під контроль (як це згодом зроблять повстанці у Лівії) або взагалі рознести летовище на друзки, після чого покинути Єгипет буде значно важче. Відтак я вирішив вириватись із Каїра. За будь-яку ціну.

Посеред тижня в «Cairo Stars» лишилося тільки троє постояльців: флорентієць Марко, його дружина Мійя і я. Марко та Мійя не мали квитків узагалі. Вони планували продовжити медовий місяць у Японії, але через події у Каїрі не стали чекати вильоту до Токіо. Молодята скористались допомогою посольства Італії і третього лютого відлітали до Рима чартерним рейсом.

Ми домовилися, що ранком наступного дня всі разом їдемо до аеропорту. Я хотів ще раз спробувати поміняти квиток. Звісно, можна було пересидіти два дні у Каїрі і дочекатися четвертого лютого. Та мені не хотілося лишатись самому в «Cairo Stars». Виникало неприємне відчуття, якого неможливо було позбутися, що я буду єдиним європейцем, який ще не покинув єгипетської столиці (звичайно, якщо не брати до уваги відчайдушних репортерів з Reuters, France Press і т. п. без шиферу на голові і з кам’яними брилами замість яєць, які навіть після того, як араби почали їх дубасити, все одно лізли на рожен, намагаючись проводити зйомку на Тахрірі).

Хасан знайшов водія, який дав згоду відвезти нас до аеропорту, узгодив з ним час виїзду. Менеджер порадив рушати якомога раніше, о пів на восьму ранку – найспокійніший час у зовсім неспокійному Каїрі. Раніше виїжджати ми побоялися, остерігаючись нарватись на «дикі» патрулі чи, як вони себе самі називали, відділи самооборони, що слідкували за дотриманням комендантської години.

Інтернет працював стабільно, і я написав про рішення покинути Каїр на своїй сторінці у Facebook. Описав усе, як є: у Каїрі бійки, дубасять як своїх, так і іноземців, їсти нема чого, гроші кінчаються, квитки маю на п’ятницю, але завтра їду в аеропорт і спробую прорватись. Більшість моїх друзів відреагували нормально. Більшість, та не всі. Великий український мандрівник Артьомка Ч., незламний соціаліст, антимонополіст і борець проти всіх світових корпорацій, випорожнився коментарем під повідомленням: «Це ж треба, йому пощастило бути в Каїрі