Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

радіо підкидало нові подробиці, але тепер усі вони стосувалися інших районів. Десь прорвалася «загроза з моря», десь гелікоптер зачепився за дроти й упав на людей у дорозі. Лідка йшла, все дужче навалюючись на батькову руку.

Проспект Відродження завершувався площею, Лідка не пам’ятала її назви. Тут потік людей роздвоївся, батько, не розмірковуючи, звернув праворуч, і мама з Тимуром і Лідка з Яною рушили за ним.

Минули цвинтар. Не центральний, помпезний, де похований Андрій Ігорович. Звичайний приміський цвинтар. Старий, давно закритий для поховань.

Займався ранок. Червоне світло потьмяніло, змішавшись із сірою передсвітанковою сутінню.

— Жоднісінької пташки, — сказав Тимур, і Лідка подумала, що він має рацію. Ні звичайних ворон на голих газонах, ні горобців, ні помийних міських голубів.

— Лідо, не спи на ходу…

— Я більше не можу, — сказала вона винувато.

Стан хворобливого збудження минув. Насунула втома. Сірий ранок, колона людей, що бредуть з міста в поле. Цементний завод удалечині. Човгання ніг по брудній дорозі. Крок, крок, іще крок… Недобрий сон.

— Уперед! — звично прикрикнув батько. — Сили ще знадобляться… Ще…

Він не доказав. Затріскотіло радіо.

— Увага… Слухати всім. Загроза з моря, лінія оборони по радіусу Проривна — Лівий узвіз — Гайова…

Лідка здригнулася. Самісінький центр міста. Далеко зайшли глефи.

— Увага на Північній трасі! Сейсмічної загрози не зафіксовано. Продовжуйте рух. Увага на Великій Променевій трасі! Рух далі пункту Дубки видається недоцільним. Розподіл навантаження на Ворота…

— А Воріт же й немає, — сказали у Лідки за спиною. Вона побоялась озиратися, щоб не впасти.

* * *

Вони стояли посеред поля. Стояли і сиділи. Лідка сьорбала з бляшаної кружки, а батько, коли вона відверталась, доливав їй у термос свій чай. А Лідка, легкодуха, вдавала, ніби не бачить…

Вони стояли серед поля, а Воріт не було. Ніде. Робилося тепло, на землю летіли куртки і шапки, і светри; повітря над полем тремтіло. З боку пагорбів налітав гарячий вітер.

Лідка сиділа на власній розстеленій куртці. Їй давно хотілося в туалет, але туалету не було, а людей навколо юрмилося, як на центральній площі у свято.

Небо було недоброго, червоно-фіолетового кольору. Ніби синець.

До оголошеної «безпосередньої повітряної загрози» лишалося години дві. За розрахунками хрипкого радіо. А може, значно менше — фіолетове небо вже неодноразово спалахувало, перекреслене слідом від падіння гарячого каменя…

Десь там вивергалися вулкани. Десь підіймалося цунамі. Десь горіла нафта.

Тут, на полі, було тихо й задушливо. Насувала спека. Тимур слідом за іншими хлопцями роздягнувся до пояса, і дарма, бо поверх його рельєфних м’язів здригалася бліда пухирчаста «гусяча шкіра».

— Увага, — стомлено сказав приймач. — Слухати всім. Даних про утворення Воріт не надходило. Увага на Великій Променевій трасі — можлива термічна небезпека з північного заходу…

Натовп навколо заворушився.

— Іти геть…

— Ворота…

— Немає Воріт, ти ж бачиш…

Лідка слухала, заплющивши очі.

Ворота з’являються поблизу людських поселень. Навколо міста їх має бути більше.

Далі — менше.

Але поки що нема ніде.

Ніде.

Танцює смолоскипом хлопець-склодув…

«Термічна загроза з північного заходу…»

Насуває розпечена хмара.

Води. Шубовснути б у чисту водичку й полежати в колисці хвиль…

Маячня. Марення від задухи і втоми. І від страху.

У фіолетовій сутені вона знайшла мамину руку:

— Ма… Я така дурепа була. Пробач.

— Лідко, ти чого?!

Їй згадався мамин день народження. Той самий, на який вона не купила квітів, зате вляпалась у паскудну історію. Замість подарунка.

— Лідко… заспокойся. Зосередься… Трішечки лишилось…

Трішечки.

Краще б їм гепнувся на голову розбитий гелікоптер. Краще… ніж…

Спека. Пекло.

Усі, всі мерзіють у гріхах, і хто знає, чи змилостивиться Він цього разу й чи відкриє рятівні Ворота, аби дати людству ще один шанс…

Із неба зійде вогонь. Із моря вийдуть чудовиська. Усе, як звичайно.

Тільки Воріт не буде.

Мама поклала їй на лоб змочену в оцті ганчірочку. Звідки тут оцет? Мама знала… подбала… про всяк випадок…

— Ти поспи поки, Лідо. Он Яна спить… Поспи. Ми тебе розбудимо.

Розбудить вогонь, що валитиме з неба. Розбудить назавжди.

* * *

Радіо затріскотіло знову. Затріскотіло на межі свідомого та примарного:

— Усім. Усім. Зареєстровано Ворота. Зареєстровано ВОРОТА! Координати для тих, хто знаходиться на Північній трасі… Координати для тих, хто знаходиться на Обвідній… На Великій Променевій… На узбережжі…

Її підхопили з землі. Іще мить — і всіх, хто лежатиме, затопчуть.

— Руку! Руку!! Це близько… Ми встигнемо. Усі мають устигнути. Усе буде…

Лідка вже не розуміла, чи до неї звернені слова, чи сама вона каже їх комусь. А може, і те й інше.

— Дівчата! Тимуре! Ну ж бо! Ну!!

Потемніло в очах.

…Поле стояло майже вертикально. Поле було нерівне, в коліях і вибоях, на бігу так легко підвернути ногу. Поле оповите було рідким гіркуватим димом, і здавалося, що люди біжать по коліна у ваті.

А потім Лідка побачила Ворота.

Вони не були схожі на свої зображення, на описи в розповідях очевидців. Вони не були ні гарними, ні величними. Вони були безликими, як безликими є лікарняні двері, пофарбовані білою олійною фарбою. І вони не були навіть надто великими.

Біжучи Лідка зрозуміла, на що це схоже. Такий вигляд має вхід на станцію швидкісного трамвая, тільки не в центрі, а на околиці.

З усіх боків до Воріт бігли люди. Мить — і Ворота зникли, закриті спітнілими рухливими спинами.

Яна тонко заверещала. Нога її все-таки підвернулась на грудці; вона верещала, як підстрелений заєць. Лідка ніколи не була на полюванні, і порівняння було чуже, книжне, байдуже.

Батько підхопив Яну на спину. Натужно крикнув Тимурові:

— Лідка!

Лідка побачила простягнуту до неї братову руку. І потяглася йому назустріч — але в цю мить налетіли ззаду, штовхнули її далеко вперед, у спину їй ударив відчайдушний крик мами:

— Біжи сама! Не озирайся! Біжи!

Вона побігла.

Спереду була чиясь спина. Ззаду було чиєсь дихання. Праворуч і ліворуч рухалися чиїсь гострі лікті. Неба не було — голови, голови, голови, ніби Лідка заблукала в густому лісі. Виграє той, хто вищий на зріст, у кого довші ноги…

І той, хто дуже хоче жити.

Шипіння над головами. Крик. Удар; здригнулася земля. Лідка ні про що не думала.

Спалахи. Під ногами щось м’яке, Лідка встигла підстрибнути, не спіткнутися.

Мамо! Матінко!

Вона бігла, втиснута в юрбу, забита в юрбу, ніби кілочок. Вона не могла оцінити краси і величі того, що відбувалося.

Маси людей текли, як холодець, з усіх боків і до однієї мети; до тієї самої мети поспішав, риючи землю