Віллі Майнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

Беззоряний вечір поступово переходив у ніч. Злегка повівав вітерець.

Паоло вийшов з дому і попростував вздовж каналу.

По воді тінями пропливали човни й барки, до слуху Паоло долітав приглушений гомін.

Якесь недобре передчуття злегка пройняло його. Сьогодні після обіду до Марко з'явився посланець від П'єтро Бокко і передав прохання дядька, щоб хлопець відпустив до нього на ніч Паоло. В месера Бокко захворів слуга, сказав посланець. Марко не запідозрив у цьому нічого поганого, тим більше, що останні тижні дядько мало цікавився ним. Тому він не відмовив опікунові.

«Але чому саме на ніч?» Паоло ніяк не міг заспокоїтись, йому дуже хотілося повернутися назад. Він боявся, що проти молодого хазяїна готується замах.

Хвилі монотонно билися об кам'яні сходи, які вели від води до дверей будинків, що стояли обабіч каналу. Зовсім близько виднілися дубові стояки, до яких прив'язували човни. Паоло обережно перейшов вузеньким містком і опинився біля ширшого каналу. Перший же дім тут належав П'єтро Бокко. Цим водним шляхом можна було виїхати просто до Великого каналу.

Паоло постукав у двері, йому відчинив слуга, який начебто вже чекав на відвідувача. Він підняв до обличчя Паоло двосвічковий канделябр. «Це ти, Паоло? — спитав він з легким розчаруванням у голосі. — А я думав…»

Він не встиг скінчити фрази, його обірвав голос П'єтро Бокко.

— Хто там?

— Паоло прийшов!

Почулася приглушена лайка.

Паоло, вибравши хвилину, пошепки запитав:

— У вас захворів слуга?

— Про що ви там перешіптуєтесь? — роздратовано крикнув П'єтро Бокко. — Ведіть його до мене!

Слуга, освітлюючи шлях, пішов попереду через вестибюль, геть заставлений мішками. Паоло удав, ніби спіткнувся, і, падаючи, ухопивсь за один з мішків. Невже це сіль?

На лобі в нього проступив піт.

— Ану, обережніше! — почув він зовсім близько той самий грубий голос.

Не встиг Паоло отямитись, як опинився перед П'єтро Бокко. Світло свічки осявало його довгасте обличчя, на якому гарячково блищали випуклі очі. Месер Бокко стояв на порозі складу, що чорною пащею зяяв у нього за спиною.

— Мій пан послав мене до вас, — сказав Паоло.

— З власної волі ти, мабуть, не прийшов би? — спитав П'єтро Бокко. І, звернувшись до слуги, наказав: — Постав свічник на підлогу і йди геть!

Він глянув на пісковий годинник і швидким рухом пригладив на голові волосся. В цю мить знадвору долинув знайомий скрегіт — то причалила барка.

— Нарешті, — пробурмотів месер Бокко і вже привітніше звернувся до Паоло: — Ти поїдеш з капітаном Матео в Сан-Ніколо. Завтра вранці повернешся назад.

Не чекаючи відповіді, він підійшов до дверей і відчинив їх. Потягнуло вологим повітрям, разом з ним досередини ввірвались запахи мулу, води й найрізноманітніших покидьків. Перед домом стояла висока барка, обриси якої зримо проступали у вечірніх сутінках. Чулися приглушені вигуки команди.

З трюму перекинули трап, що з'єднав барку з кам'яною набережною.

На порозі з'явився капітан Матео і своїм широким, важким тілом заповнив весь отвір дверей.

Паоло все ще непорушно стояв на місці. Їхати в Сан-Ніколо? Ця пристань знаходилась у межах венеціанської митної зони, і ніхто не міг заборонити П'єтро Бокко перевезти до Сан-Ніколо наготовлені мішки, в яких, на думку Паоло, була сіль.

«Але чому саме вночі? І чому все робиться так таємниче?» вже котрий раз запитував себе Паоло. Він добре знав, як небезпечно брати участь у таких операціях. Ніхто потім не спитає, чи ти поїхав з власної волі чи тебе присилували.

Першою урядовою ухвалою сеньйорії під головуванням нового дожа Лоренцо Тьєполо була заборона вивозу солі в сусідні північно-італійські міста. Ця ухвала була відповіддю на відмову сусідів продавати венеціанським торговцям хліб для республіки. На півдні Італії, в Сіцілії, звідки, в основному, завозилось зерно, цього року випав неврожай, на півночі ж, навпаки, жнива були багатими, а в Ломбардії навіть найкращими за останні роки. Щоб запобігти голоду, республіка була змушена ввозити зерно з Далмації. Але далмацькі купці, користуючись скрутним становищем Венеції, правили за хліб дуже дорого.

Заборона вивозу солі так боляче вдарила по північно-італійських містах, що вони, об'єднавшись на чолі з Болоньєю, вирішили силою зброї домогтися її скасування. Тимчасом нестача солі призвела до нечуваної дорожнечі й контрабандних махінацій, які затівали нечесні люди.

Даремно намагався Паоло позбутися важких думок. Неприховане збудження П'єтро Бокко, тривожне хлюпотіння хвиль і перешіптування хазяїна й капітана аж ніяк не могли розвіяти підозри й страху в цього завжди сміливого хлопця. Він знав: беручи участь у контрабандній операції, він цілком і повністю віддається в руки свавільному П'єтро Бокко.

Щождо самого П'єтро Бокко, то для нього найризикованіше було вивантажити мішки з дому. Тому він так потерпав у ці хвилини.

— В лагуні добрий вітер, — сказав Матео.

— Такий вітер швидко домчить вас до Сан-Ніколо, — іронічно посміхнувшись, додав П'єтро Бокко.

За кілька хвилин матроси навантажили мішки з сіллю на барку. П'єтро Бокко, підкликав до себе Паоло.

— Це капітан Матео. Ти повинен слухатися його.

— Так, пане. — Паоло пильно глянув у вічі Матео, який лише на два пальці був нижчий від нього.

— Іди на борт! — наказав Матео. На його широкому, м'ясистому обличчі з'явився доброзичливий вираз. Він не приховував, що Паоло йому подобається.

Капітан Матео не боявся ні чорта, ні смерті, і, звичайно, — менш за все пихатого П'єтро Бокко.

— Давайте гроші, месер Бокко. Ви ж бачите, що все готово. Тепер успіх залежатиме від волі божої.

— Ось гроші. Лічіть. — П'єтро Бокко рушив до світильника, який стояв на кам'яних сходах.

Однак капітан Матео, не полічивши, засунув гроші в кишеню. А ще через кілька хвилин чотири веслярі погнали барку в темну ніч.

Вони завернули у Великий канал. Назустріч їм пливли човни. При світлі їхніх смолоскипів Паоло, сидячи біля керма, помітив, що суденце Матео пофарбовано в чорний колір. Він плив на чорній барці з темночервоними вітрилами. Це ще більше посилило його неспокій. Він перехопив кермове весло в ліву руку, а правою намацав кинджала, захованого під курткою, того самого кинджала, який загубив Джорджіо під час нападу на Марко.

Капітан Матео стояв над закритим трюмом і дивився кудись уперед понад зігнутими спинами веслярів. Раз по раз його погляд падав на Паоло, який без особливих зусиль орудував кермом.

— Забрати весла! — наказав капітан Матео. Повз них, мало не зачепивши їх бортом, проплив корабель.

На Великому каналі життя вирувало й увечері і лише опівночі, коли на воду падало бліде місячне світло, засинали будинки й мости, кораблі й канали, засинали й люди — багаті і