Люк Бессон - Артур і мініпути

— Некрополіс контролюється могутнім військом осматів, а на чолі того війська — Жахливий У.

Почувши про Жахливого У, хтось на трибуні знепритомнів.

— На превеликий жаль, з того королівства темряви ніхто ніколи не повертається, — сумно завершує король.

Артур розгублений.

— Ну, що скажеш? Ти не передумав? — з викликом запитує Селенія.

Барахлюшу набридло її нахабство і він рішуче стає між нею і Артуром.

— Не чіпай його! Він тільки-но дізнався, що його дідусь загинув… Йому й без тебе гірко!

Слова принца відлунюють у голові Артура: дідуся нема — він загинув… Хлопчик відчуває, що його починають душити сльози. Барахлюш розуміє, що бовкнув зайве.

— Слухай-но… Я не те хотів сказати… Він… Від нього немає звісток… Хоча звідти й справді ще ніхто не повертався…

Упоравшись із сльозами, він говорить здавленим голосом:

— Мій дідусь живий! Я в цьому переконаний!

Король підводиться з трону і підходить до хлопчика. Йому хочеться по-батьківськи заспокоїти Артура і сказати, щоб не тішив себе марними сподіваннями.

— Дорогий Артуре, боюся, що Барахлюш має рацію… Якщо твій дідусь потрапив у кігті Жахливого У чи до його осматів, ми, напевно, вже не побачимо його…

— Та ви що?! У, звичайно, негідник, проте не ідіот! Навіщо йому вбивати дідуся? Навпаки, йому вигідніше тримати його при собі, тому що дідусь все знає і може зробити будь-який винахід! Він геній! Він може розв'язати найскладніші проблеми!

Король замислюється. Такого він не припускав.

— Я піду в Королівство темряви, звільню дідуся і знайду скарб! Навіть якщо доведеться видерти кігті цьому мерзотнику Упиреві!

Артур так розхвилювався, що не помітив, як вимовив заборонене ім'я. Те ім'я, яке несе нещастя. А нещастя приходить саме — його не треба кликати. Звідкілясь здалеку чути сигнал тривоги, і на майдан вибігає королівський охоронець.

— Тривога! Ворог біля головних воріт!

Усі щодуху втікають — штовхаються, топчуть тих, хто слабший. Тільки король велично прямує до головних воріт. Селенія торкається руки зніченого Артура. А той дуже знічений, бо вважає себе винним — мініпути запанікували, почувши про Жахливого У…

— Ти чудово відсвяткував своє прибуття! — вкрадливо говорить принцеса, вирішивши підсипати отруту маленькими дозами. — Хіба тебе не попереджали, що не можна вимовляти вголос це ім'я?

Нещасний Артур ладен крізь землю провалитися, але земля тверда…

— Та попереджали…

— Але пан, певно, вважає, що для нього закони не писані, — єхидно зауважує принцеса і йде, щоб не чути ні виправдання, ні вибачення.

Артур стоїть як закам'янілий, а потім з люттю починає тупотіти ногами: сам винен — треба було краще стежити за своїми словами! Якби був стриманіший, не вимовив би цього мерзенного імені!

Перед головними ворітьми зібрався величезний натовп. Королівська сторожа прокладає дорогу для Його Величності. Услід за королем пробігають — Селенія і Барах л юш. Миро обертає руків'я, що стримить із стіни, і над воротами, як перископ, висувається велике дзеркало. Поруч у стіні відкривається маленький дзеркальний люк, у якому відбивається все, що видно у великому дзеркалі.

Кріт уважно вивчає все, що діється за ворітьми.

Дорога, яка веде до міста — то рівна, то у вибоїнах, — біжить удалеч і губиться в темному тунелі. Ніби все спокійно. Щоб перевірити околиці, Миро повертає дзеркало.

І раптом у дзеркалі видно чиюсь руку. Мініпути нажахано ойкають. Миро опускає дзеркало нижче — і тепер у ньому всі бачать мініпута, який лежить на землі.

— Та це ж Гандоло! Човняр з Великої ріки! — дивується один із вартових.

Король просить Миро збільшити зображення лежачого й уважно розглядає його обличчя, брудне від пилу й поту.

— Це й справді він! Неймовірно! А ми вважали, що він загинув у Заборонених землях! — хитає головою король.

— Виходить, звідти можна повернутися, — насмішкувато зауважує Селенія.

— Воно, звичайно, так! Але в якому стані?! Мерщій відчиняйте ворота! — наказує король.

Вартові кидаються до важких засувів, тільки Артур тривожно дивиться у дзеркало. Тут пахне хитрістю, а може, й небезпекою. Напруживши зір так, що очі ось-ось засль-озяться, він нарешті помічає, що дорога рухається!

— Стійте! — кричить він так, що у вухах лящить. Всі завмерли від несподіванки.

Король здивовано дивиться на хлопчика.

— Ваша Величносте, ви придивіться — дорога ворушиться!

Король приглядається до зображення у дзеркалі і з полегшенням зітхає:

— Ворушиться… Ну то й що? Це вітер… Потім ми підметемо дорогу, — бадьоро зауважує король.

— Ну що ви, Ваша Величносте! Це ж дорога не справжня, а намальована! Вона таїть якусь небезпеку! Мій дідусь так само хитрував, захищаючись від хижаків, — пояснює Артур.

— Але ми ж не хижаки! — заперечує Селеній. — І, звичайно, не полишимо нещасного помирати під стінами міста! Якщо йому пощастило врятуватися і втекти із Заборонених земель, він розповість нам багато цікавого і корисного. Відчиняйте! — наказує вона.

Тим часом Гандоло повільно повзе до воріт. Він щось шепоче. Але ніхто не може зрозуміти слів. А бідака уперто повторює:

— Не відчиняйте воріт! Це пастка!

Тим часом сторожа виконує наказ і вже майже зрушила важкі засуви…

Однак ніхто не поспішає вийти за ворота і допомогти човняреві. Тоді Селенія гордо виходить наперед і, кинувши презирливий погляд у натовп, рішуче прямує на допомогу.

— Обережно, доню моя! — гукає услід їй король.

— Якби осмати десантувалися, ми б їх. уже давно виявили! — самовпевнено заявляє принцеса.

Справді, на дорозі ні душі. Але це тільки на перший погляд. Артур переконаний, що ворог влаштував на дорозі пастку.

Легеньке ворушіння дороги, яке король легковажно списав на подув вітерця, продовжується, і це неспроста.

Селенія вийшла за ворота…

— Не йдіть сюди, принцесо! — намагається зупинити її нещасний Гандоло, але голосу його майже не чути.

Селенії здається, що він благає про допомогу…

Артур не витримує, вихоплює з рук вартового факел, підбігає, замахується і кидає його на дорогу. І дорога спалахує, як солома від блискавки.

Всі заніміли. Артур казав правду! Це не дорога, а величезне розмальоване полотно, під яким ховається загін осматів. Прикрившись ним, вороги непомітно підійшли до самого міста.

— О, Боже ж мій! — перелякано вигукує Селенія, бачачи, як вогонь пожирає розмальовану тканину. Артур підбігає до неї і відштовхує вбік, далі від полум'я. Потім бере за ноги човняра і тягне його до воріт.

— Селеніє! Отямся! Утікай звідси! — кричить Артур.

Але принцеса біжить йому на допомогу і хапає пораненого під пахви.

— Зачиняйте ворота! — наказує переляканий король.

Артур і Селенія біжать щодуху, але бідака Гандоло занадто важкий.

Полотно догорає. Вітер роздуває вогонь і підіймає дим, тому осмати не наважуються атакувати — їм перешкоджає вогняна завіса. Щоправда, ця перешкода швидко зникне.

— О,