Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Сама не розумію, — скаржилася Нелька, — звідкіля така асоціація? Чому злий Змій? Він був таким добрим до мене, а головне, таким уважним… Річ просто в Юрковій розпещеності! Нестерпна дитина! Я завжди занадто потурала йому! Ось він і на голову виліз! Найгірше те, що все відбувалося у присутності сусіда, уявляєш? Я готова була крізь землю провалитися від сорому, коли малий виганяв його з хати! І як я його тільки не вмовляла, як не заспокоювала, чого тільки не обіцяла, навіть на коліна ставала… А воно таке впертюще, що де там! І гримала, і по задку дала, все марно! І в кого він такий вдався?

Я лише важко зітхнула, не знаючи, що на те відказати і як її утішити.

— І що мені тепер робити? Змиритися, що доведеться бути усе життя самій і виховувати його без батька? — провадила Нелька, помішуючи в баняку бульйон. — Та інші діти мало не за руку тягнуть першого зустрічного чоловіка в хату! Ну в кого він такий нестерпний вдався? І чому він не як усі нормальні діти? За що мені така кара?

— Може, тобі не слід так перейматися? — сказала я. — Ти ж не встигла закохатися у сусіда?

— Не знаю, — схлипнула Нелька. — Я не хочу бути самотньою!

— А ти не думай про це. Раптом наступний твій знайомий Юркові сподобається? — я спробувала її підбадьорити, але, здається, мені це не надто вдалося.

— Я вже втратила надію, — махнула рукою Нелька, — молодість минає… Видно, така доля моя — бути все життя самій.

Я не дуже вміла втішати, тому навіть зраділа, помітивши нового відвідувача.

То був отець-богохульник. Цього разу він був сам і, замовивши собі лише горнятко кави, пив її, сидячи біля ляди. Був він сьогодні, як мені здалося, в задумливому, меланхолійному настрої — думками блукав десь далеко звідси. Випивши каву, замовив ще одне горнятко, а відтак іще одне.

— Ви впевнені, що вам не зашкодить така кількість кофеїну? — спитала його я.

— Впевнений, — відказав отець, — кава доповнює мій стан. Мені не хочеться заспокоюватися.

— У вас щось трапилося? — здогадалася я.

— Авжеж, — відказав, — трапилося.

— Щось поважне?

Він знову кивнув головою.

— Це напевно якийсь знак. Це не випадково… — зашепотів отець-богохульник із якимсь таємничим виглядом.

— Але що? — так само пошепки спитала я.

— Я учора знайшов ікону!

— Ікону?

— Так! Уявіть лише, Лідо! Вона лежала на землі, і по ній ходили! Навіть не підозрюючи, що це ікона!

— Хіба таке можливо? — здивувалася я.

— Справді, це здається неймовірним! Мені й самому в це важко було повірити. Це сталося на будові. Там, на вулиці Героїв, біля загорожі з усіляких дощок зробили хідник. Я помітив випадково… Раптом здалося, що на одній із тих дошок — лик Божий… Я підняв, а це й справді ікона! Давня понищена ікона!

— Неймовірно! — вигукнула я так голосно, що аж з кухні визирнула Нелька.

— От і я так подумав — неймовірно! Але ви собі й уявити не можете, що я відчув у ту мить! Щось таке зійшло на мене… Якесь зворушення, трепет… Я обцілував її і зайшовся плачем, немов мала дитина! Ви можете собі таке уявити? Стояв і плакав, і не в змозі був стриматись!..

Знаючи отця-богохульника, який частенько приводив сюди білявок, впивався вином, критикував духовенство й вигукував непристойнощі, це справді важко було собі уявити.

— Я теж ніколи такого не міг собі уявити раніше, — зітхнув він, ніби прочитав мої думки.

— А як ви вчинили з тією іконою? — запитала я.

— Я відчистив її і повісив на стіну. Її треба відреставрувати. Фарби зовсім зблякли й облізли, дошка де-не-де сточена шашіллю, зображення малопомітне… Це Спас у славі. Схоже, п’ятнадцяте або шістнадцяте століття. Для музею це була б справжня знахідка. Ну хіба ж не дивовижна подія сталася зі мною?

— Дійсно, дивовижна, — погодилася я.

— Отож-бо! Але, гадаю, це не випадково. То знак Господній. Не кожному пощастить отак знайти ікону…

— Але ви не просто її знайшли, — зауважила я. — Ви її врятували.

— Так, — погодився отець, — врятував. Тепер я здригаюся від думки, що її могли б викинути на сміття з іншим мотлохом чи спалити…

Допивши трете горнятко кави, він підвівся, збираючись піти.

— А я знаю одну людину, яка рятує від остаточного знищення і забуття книжки, — сказала я, хоч і не знала навіщо.

— Благословення місія, — відказав отець, — повертати людям їхні духовні скарби.

«Так, — подумала я, згадавши фанатизм Арсена, — шкода лише, що ці книжки належать тільки колекціонерові».

На обід, як завжди, до нашої кав’ярні завітав учитель музики. Він замовив собі грибну юшку та, скуштувавши кілька ложок, відсунув тарілку, втерши салфеткою вуса.

— Юшка страшенно пересолена й переперчена, — голосно сказав він.

Я бачила, як почервоніла Нелька. Вона миттю кинулася до баняка із щойно зготованою юшкою, занурила у нього ложку, спробувала страву на смак і скривилася.

— Справді… — розгублено прошепотіла.

Потрібно було рятувати ситуацію. Добре, що в той час тут не було голомозого добродія з контори. Той влаштував би справжній скандал.

— Вибачте, — звернулася я до вчителя музики, забираючи у нього тарілку з юшкою, — може, натомість ми запропонуємо вам щось інше? Наприклад, свіжого бульйону?

Тим часом з кухні знову визирнула Нелька й, наблизившись до вчителевого столика, тяжко зітхнула.

— Бульйон теж пересолений і переперчений, — відверто сказала вона, мало не плачучи.

За якусь хвилю вчитель зніяковіло кахикнув:

— Не слід так переживати. Таке іноді трапляється, коли якісь негаразди. Так бувало і з моєю матусею. Хоча вона готувала пречудово. Ви готуєте так само добре…

— Справді? — понуро запитала Нелька.

— Справді! Ваші юшки — це щось особливе! Я їх просто обожнюю! Я тому й приходжу сюди пообідати, бо ваші юшки нагадують матусині!

Поправивши куховарський чепчик, Нелька сумно всміхнулася крізь сльози.

— Якщо юшки переперчені й пересолені, може, ви скуштуєте чогось іншого? — запитала вона. — Наприклад, шніцель з картоплею чи котлети…

Вчитель музики всміхнувся й погладив вуса.

— Я, зазвичай, на обід полюбляю юшки, — відказав він. — Але сьогодні зроблю виняток. Нехай буде шніцель.

Нелька миттю кинулась на кухню.

— Це ж треба було так зганьбитися, — зітхнула вона, коли вчитель музики, пообідавши, вже зник за дверима. — Ось що стається, коли не складається особисте життя! Навіть страви не вдаються! Добре, що вчитель виявився доброю людиною, не став влаштовувати сварки й скандалу. Знаєш, а він досить привабливий чоловік… Нарешті я приглянулася до нього, як слід. У нього дуже лагідні очі… Ти не помітила? До речі, до юшок треба долити води!

Всміхнувшись, я лише стенула плечима. Після цього випадку