Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

— Поліція, мадам! Чи ми можемо ввійти?

На ґанку стояло кілька чоловіків із важкими підборіддями.

— Звісно. Що вам потрібно?

— Ви Ґабріела де Сарла, дружина покійного Ґабріеля де Сарла?

— Так.

— Просимо йти з нами, будь ласка.

— Навіщо?

— Вас чекають у комісаріаті.

— Якщо це для того, щоб поставити запитання з приводу нещасного випадку з моїм чоловіком, то ваші колеги в Савої це вже зробили.

— Наразі йдеться зовсім про інше, мадам. Вас підозрюють у вбивстві чоловіка. Один пастух бачив, як ви штовхнули його у прірву.

Після десяти годин затримання Ґабріела вагалась, яке остаточне рішення прийняти: кого вона більше ненавиділа — комісара чи свого адвоката. Можливо, вона могла би вибачити комісару… Коли він її мучив, то просто виконував своє ремесло, він не долучав до цього ні гріховної схильності, ні пристрасті, і чесно намагався перетворити її на винну. Натомість адвокат її тривожив, бо хотів знати. Тоді як вона платила йому за те, аби він вірив, а не за те, щоби знав. Вона купувала його знання законів, практику роботи в судах, енергійність для її захисту; їй начхати, знає він правду чи ні.

Тільки-но вони опинилися наодинці, метр Плісьє, сорокарічний, приємний на вигляд чорнявець, статечно нахилився над своєю клієнткою та серйозним голосом, яким наділяють героїв-ковбоїв у дубльованих американських фільмах, вимовив таке:

— А тепер довірте мені, і тільки мені, правду, мадам Сарла. Вона звідси не вийде. Ви таки штовхнули свого чоловіка?

— Навіщо мені це робити?

— Не відповідайте мені запитанням. Ви його штовхнули?

— Це і є відповідь «навіщо мені це робити?» Мене звинувачують у вчинку, який не має ніякого сенсу. Я любила свого чоловіка. Разом ми були щасливі тридцять років. У нас троє дітей, які можуть це підтвердити.

— Ми зможемо послатися на вбивство з ревнощів.

— Пристрастю? У п’ятдесят вісім років? Після тридцяти років шлюбу?

— Чому б і ні?

— Якщо у п’ятдесят вісім років люди ще люблять один одного, месьє, значить у них світле, гармонійне кохання, без пристрасті, без надмірностей, без кризових явищ.

— Мадам Сарла, годі пояснювати мені, що я маю думати, радше скажіть мені, що ви думаєте самі. Ви могли його приревнувати.

— Це смішно!

— Він вас обманював?

— Не брудніть його образу.

— Хто успадкував після вашого чоловіка?

— Ніхто, в нього нічого не було. Весь капітал належить мені. Тим паче, ми були одружені з умовою роздільного володіння майном.

— Але його прізвище свідчить про походження з гарного роду.

— Авжеж, Ґабріель де Сарла завжди звучить вражаюче. Всі вважають, що я вийшла заміж за багатія, тоді як мені дісталася лише частка «де». У мого чоловіка не було жодного су, він так і не навчився заробляти. Наша спадщина йде від мене, вірніше від мого батька, дириґента оркестру Поля Шапельє. Зникнення чоловіка нічим не поліпшило мого фінансового становища; воно нічого не змінило, ба навіть трішки ускладнило, бо саме він перевозив на вантажівці антикварні речі, що ми продаємо у крамниці, тож, якщо я захочу тримати її далі, доведеться найняти працівника.

— Ви так і не відповіли на моє запитання.

— Я тільки те й роблю, месьє.

— Називайте мене «метр»…

— Не будьте смішним. Я не маю ніякого інтересу у смерті мого чоловіка. Напевно, він міг би бути більше зацікавленим у моїй.

— То, можливо, якраз із цією метою він пробував вас зіштовхнути?

— Ви що, збожеволіли?

— Поміркуйте. Ми могли висунути цю тезу — сутичка між вами. На тій гірській стежці він вирішив вас позбутися і заволодіти вашими грішми. Штовхнувши його, ви скористалися можливістю самозахисту.

— А роздільне володіння майном? Він нічого не отримав би після моєї смерті, так само як і я після його кончини. Навіщо ви вигадуєте подібні сценарії?

— Тому що вас бачили, мадам! Пастух, який пас отару, розповідає, що бачив, як ви накинулися на свого чоловіка і штовхнули його в безодню.

— Він бреше!

— Навіщо йому брехати?

— Щось неймовірне… Коли я кажу, що мені немає жодної вигоди вбивати свого чоловіка, якого я любила, ви сумніваєтеся, тоді як вірите пастуху, посилаючись на те, що він не зацікавлений в тому, аби брехати! Дві ваги — дві мірки! Хто вас найняв? Пастух чи все-таки я? Це просто приголомшує! Я можу навести сотню причин, чому ваш пастух бреше: щоб зацікавити собою, стати героєм свого кантону, помститись якійсь одній чи кільком жінкам у моїй особі, кинути лайном заради задоволення кидатися лайном! І взагалі, на якій відстані він був? П’ятсот? Вісімсот метрів? Два кілометри?

— Мадам де Сарла, годі імпровізувати мою захисну промову замість мене. Проти вас у нас є обтяжливе свідчення: він вас бачив!

— Але ж я його не бачила.

Метр Плісьє зупинився і пильно глянув на Ґабріелу. Тоді сів поруч і стурбовано витер долонею чоло.

— Чи я маю сприймати це як зізнання?

— Що саме?

— Перш ніж штовхнути чоловіка, ви роздивилися навкруги і нікого не помітили. Я правильно зрозумів те, в чому ви зізналися?

— Месьє, я тільки хочу вказати на те, що після падіння мого чоловіка я подивилася навкруги й голосно кричала, бо шукала допомоги. Ваш славнозвісний пастух не показався і не відгукнувся. І це все-таки дивно! Якби він попередив провідників чи спустився до мого чоловіка, то можливо… Звинувачуючи мене, чи не себе він хоче захистити?

— Від чого?

— Від ненадання допомоги людині, яка потрапила в небезпеку. Маю на увазі мого чоловіка. І частково себе.

— Непогана ідея, щоби повернути ситуацію іншим боком, але такі аргументи я залишаю для себе. У ваших вустах це звучить двозначно.

— Отакої? Мене звинувачують у жахливому вчинку, а я не повинна демонструвати, що надто хитра, оце так ситуація!

Вона вдавала роздратовану, хоч у глибині душі була рада, що зрозуміла, як маніпулювати своїм адвокатом.

— Я подам на нього в суд, на того пастуха!

— Наразі саме ви перебуваєте під слідством, мадам.

— Мені довелося кілька годин спускатися з гори, доки я натрапила на туристів і викликала рятувальників. Якщо ж ваш пастух бачив, як мій чоловік падав, чому він не пішов йому на допомогу? Чому нікого не попередив? Бо якби він зреагував вчасно, мій чоловік був би, можливо, живий…

Потім, стомившись від виконання замість адвоката роботи, вирішила симулювати нервовий зрив і проридала добрий десяток хвилин.

Коли всі конвульсії закінчилися, зворушений метр Плісьє від того моменту почав вірити всьому, що вона казала. За таку зміну ставлення вона ще більше почала його зневажати: піддатися риданням — що за йолоп! Фактично перед рішуче налаштованою жінкою жоден чоловік не може виявитися досить