Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

змія, що звилася в кошику, мов у гнізді, довкола своїх розписаних яєць, — святили. На Різдво, дочекавшись півночі — офіційного приходу сьомого числа на зміну пісному шостому, — її кидалися їсти ненаситно побожно. В усі інші дні року її просто нарізали й подавали на стіл — тонко, якщо припруться чужі й нелюбі гості, товстенько, якщо їде дорога родина, — аби потім ніхто не мав права казати, ніби ґазди скупі. Бо не подана вчасно ковбаса могла стати причиною для кількарічної ворожнечі.

— Нє, ну ти тільки подумай! — могла обурюватися порядна ґаздиня своєю братовою. — Ну що це таке?! Ми вже їмо десерт, а вона каже: ой, забула м’ясного вам нарізати! Таку добру ковбаску мала! Все. Ні я, ні мої діти більше в ту хату ні ногою! Скупердяйка проклята. Шляк би її трафив з її ковбасою. Най ся вдусить.

Коли їдеш кудись далеко — вези з собою грудочку землі і чорний хліб. І банку сардин, про всяк випадок. І тільки там, на чужині, десь у високих Гімалаях чи Андах ти раптом збагнеш, як сильно не вистачає тобі простого й основного — сухої копченої ковбаси з перцем. І що за палицю цієї смакоти ти продаси і маму, й далай-ламу, і перуанську ламу. Але де ж то її, рідної, сухокопченої, там взяти? Ходиш, мучишся, видираєшся на льодовики, ночуєш у зимовому спальнику, п’єш поганий ром, а її нема й нема. А є вона лише десь ген за рожевим горизонтом князівства Мустанг чи зеленню якої-небудь Хуайна-Хуйни, і всі субститути типу сушеного в запашному диму місцевої кухні м’яса — просто ні се, ні те, ні третє чортзна-що.

Та ось ти вертаєш до Києва, дістаєшся до затаєної всередині великого стерильного супермаркету спеціальної духмяної крамнички, купуєш собі там повен кульок її, залазиш в авто і пожираєш у повній темряві, радіючи життю й тому, що нарешті воно здобуло крихту сенсу. А потім тобі погано, і ти блюєш, але то вже інша серія історії.

Іноді трапляється таке диво, що ковбаса водиться й на чужині. Наприклад, у Франції. І ти вже не думаєш, що мамі з татом треба купити вина й парфумів, ти вже знаєш, що насправді їм треба.

Отже, ми з подругою, що живе в Бретані з чоловіком-католиком і дітьми (котрі щовечора вимагали від мене молитви, аж урешті я їх навчила «Ом мані падме хум»), бредемо нічним ярмарком і натикаємось — о диво! — на цілий маленький будиночок з ковбас.

Ковбаса там різна, і її видимо-невидимо. З осла, з бізона, з дикого кабана. Ковбаса з качки. Знову з кабана, але вже з чорними ягодами, ліщиною, сиром шевр, прованськими травами. Або чиста, тобто — тільки з перцем. Всі ковбаси сухі й прекрасні, як справжні леді й джентльмени. Хто — по три ковбасні особини за десять євро, а хто й по п’ять. Спершу ми купуємо собі п’ять, потім ідемо вниз вуличкою, котру в гламурному журналі назвали б «узкай мащьонай срєднєвєковай», і розуміємо, що без додаткових «трьох за десять» ця вуличка втрачає будь-яку свою цінність. Дядя за ковбасною ширмою згоден почекати, поки ми повернемося з банкомату, а то він уже був складався йти додому.

— Хороший цей ковбасний дядько, нє? — питаю я в подруги, натхненна тим, що кучерявий гостроносий продавець ковбас, почувши, що ми з України, не промовчав, сприйнявши нас за рабинь au pair, а запитав, чи ми тут на вакаціях.

— Точно, — каже моя подруга, — такий приємний і дуже артистичний. Напевно, він художник. І зараз мріє якнайшвидше потрапити додому і збирає всі свої ковбаси, щоб цілу ніч натхненно й ненастанно їх малювати.

Я дуже добре розумію ковбасного митця, бо й сама в дитинстві всю художню школу тільки тим і займалася, що малювала, ліпила, викладала об’ємною, набитою ватою тканиною і витинала з кольорового паперу червоно-рожево-брунатні ковбаси. Який там захід сонця! Які там устриці на скелях після відпливу в цьому бретонському містечку! Які там ліберте- егаліте-фратерніте, якщо головна французька цінність — ковбаса. Як і італійська — в них черізо. Як і німецька — там вайсвурст. Як і українська — ліверна. Жартую. «Дрогобицька» з дитинства. Шкода, що в Києві така давно вже в Червоній книзі.

Отже, коли я помру, Боже, щоб Ти знав. Жодних персиків і квіточок на райських кущах. Хай у моєму особистому раю квітнуть і множаться ковбаси всіх народів, але не часів, бо не всі ковбаси такі сухі, як оця. І не всіх їх підвішують до стелі й до неба, щоб світили людям провідними зірками.

Ковбаса. Любов моя. Forever.

Нонг Кйо, 5.02.09

Світлана Пиркало

Життя. Цілувати[1]

( Текст містить лексику й описи ситуацій, які деяким читачам можуть здатися образливими).

«Життя закоротке, щоб цілувати крокодилів», — каже Зоран. Ти дивишся на нього у зневірі. Він навіть не робить спроби прикинутися, що його цікавить перш за все душа, особистість чи що там ще. «Тобі личать джинси. Значить, тобі личитиме все».

Джинси — це весь твій гардероб. За останні два місяці, відколи ти пішла від чоловіка, ти схудла на кілька розмірів, але не маєш ні часу, ні грошей на новий одяг. З упертого східноєвропейського принципу ти завжди закуповуєшся тільки на розпродажах, а зараз жовтень, їх немає, стокові магазини далеко, ти суперзавантажена на роботі, недавно в обідню перерву купила оцю смугасту кофточку за повну ціну, і в тебе досі від цього болить якийсь неназваний український орган, що відповідає за копійчану жадібність. Чомусь витратити сорок фунтів на кофточку здається тобі останньою краплею, образою в доважок до травми, ніби життя наступило тобі на ногу, а потім ще й плюнуло. Джинси тобі таки вдалося купити на сейлі, і ти справді в них добре виглядаєш, але слова Зорана тебе дратують. Може, ти вирішила все життя тепер ходити в цих джинсах і смугастій кофточці, і якщо йому щось не подобається, то він може забиратися на хер просто зараз, бо ти не хочеш витрачати ще п’ять років на якогось неглибокого козла.

Ти точно знаєш, кого хочеш бачити поруч із собою: зовсім не такого, як колишній. Когось дуже освіченого (колишнього витурили з релігійного коледжу за блюзнірство). Орієнтованого на родину (колишній вирішив на п’ятому році шлюбу, що не хоче дітей). Когось, кого цікавив би