Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

— Ну ти як ртуть просто. Тебе ні за що не спіймаєш.

Вона відійшла, аж тут раптом схопила зі стільця подушку, розвернулася й буцнула її ногою просто в мене. Звичайно, я здивувався; я встав, а вона тим часом зробила те саме з іншою подушкою, тоді з іншою, яка пролетіла повз мене і збила зі столика мідний чайник.

— Не треба так, — попросив я.

— Вилізь, черепахо! — закричала вона (мабуть, це була якась літературна цитата[7]). Вона схопила з камінної полички глек і кинула в мене, здається, крикнувши при цьому: «Лови!», але в мене не вийшло, і він розбився об стіну.

— Обережніше, — попередив я.

Але за ним полетів і другий глек. Весь цей час вона сміялась, у цьому не було нічого власне злого, вона, здається, розійшлася, як дитина. Біля вікна висів красивий зелений таріль із об’ємним будиночком, вона його теж зняла зі стіни й розбила. Чомусь мені завжди подобався цей таріль і не сподобалося, що вона його розбила, і я закричав, справді різко:

— Припини!

А вона тільки показала мені «носа» і язика висунула. Точнісінько як вуличний хлопчисько.

Я промовив:

— Краще б ти такого не робила.

— «Краще б ти такого не робила», — передражнила вона мене. Тоді сказала: — Будь ласка, перейди сюди, там за тобою ще гарненькі тарілочки! — біля дверей висіли ще два тарелі. — Чи, може, ти хотів би сам їх розбити?

— Припини негайно, — повторив я. — Годі!

Але раптом вона рушила до тарелів з-поза дивана. Я став між нею і дверима, вона спробувала проскочити в мене під рукою, проте я її руку спіймав.

Тут вона раптом змінилася.

— Відпусти, — тихо попросила вона. Звичайно, я цього не зробив, бо подумав, що вона продовжить свої жарти.

Аж ось вона сказала «Відпусти!» таким неприємним голосом, що я одразу це зробив. Тоді вона пішла й сіла біля вогню.

Через якусь хвилину вона звернулася до мене:

— Принеси віник, я приберу.

— Я зроблю це завтра.

— Але я хочу прибрати, — просто міледі та й годі.

— Це зроблю я.

— Ти сам винен.

— Авжеж.

— Ти найвиразніший зразок дрібнобуржуазного міщанства, який мені доводилося бачити.

— Правда?

— Так. Ти зневажаєш справжню буржуазію за снобізм, снобську манеру говорити, поводитися. Правда ж? Але замість цього всього в тебе — жахлива дріб’язкова відмова думати негарні думки, робити негарне, бути бодай у чомусь негарним. Чи ти знаєш, що все велике в історії мистецтва і все найкрасивіше в житті — це і є те, що для тебе негарне чи викликане такими думками, які ти вважаєш за негарні? Пристрастю, любов’ю, ненавистю, правдою. Чи ти це знаєш?

— Не розумію, про що ти говориш.

— Та розумієш ти. Навіщо ти весь час кажеш: «гарний», «негарний», «пристойний», «дуже мило», «я не такий»? Чого тебе так турбує, що пристойне, а що ні? Ти мов якась стара діва, яка вважає, що і шлюб — це брудно, і взагалі все брудно, крім випити чашечку слабенького чаю в задушливій кімнаті. Чому ти не живеш повним життям? Навіщо ти вбиваєш усю красу?

— У мене ніколи не було того, що в тебе. Ось чому.

— Ти можеш змінитися, в тебе гроші є. Можеш учитися. А ти що зробив? У тебе була якась своя фантазія — над такою, мабуть, хлопчаки мастурбують, і ти носишся з тим, який ти весь із себе гарний і пристойний зі мною, так що навіть не припускаєш і думки, що взагалі те, що я тут, огидно, огидно, огидно!

Раптом вона зупинилася.

— Нема діла, — сказала вона. — Я з таким самим успіхом могла б говорити з тобою по-грецьки.

— Розумію, — погодився я. — Я неосвічений.

Вона майже закричала:

— Який ти дурний! Збоченець.

— Ти маєш гроші, — продовжила вона, — власне кажучи, ти не дурень, ти міг би стати ким захочеш. Тільки треба було розпрощатися з минулим. Ну там, не знаю, вбити тітку, спалити хату і викреслити з життя тих людей, з якими ти жив. Почати нове життя.

Вона трохи нахилилася в мій бік, немовби говорила про щось просте й легке, яке я міг би зробити, але чомусь не хочу.

— Мрії, мрії! — сказав я.

— Дивися, що можна робити. Ти міг би… ти міг би збирати колекцію картин. Я б тобі казала, що шукати, познайомила б із людьми, які розповіли б тобі, як цим займатися. Подумай, скільком бідним художникам ти б допоміг. Замість того щоб нищити метеликів, як дурний школяр.

— Метеликів і деякі дуже розумні люди збирають, — зауважив я.

— Розумні, кажеш… а яка з того користь? Чи вони люди взагалі?

— Що ти маєш на увазі? — спитав я.

— Якщо ти питаєш, то й пояснювати немає чого.

Тоді вона сказала:

— Виходить так, що я постійно маю говорити з тобою зверхньо. Ти весь час повзаєш на одну сходинку нижче, ніж я можу спуститися.

Вона інколи отак зі мною розмовляла. Звичайно, я їй пробачав, хоча тоді було прикро. Те, чого вона від мене хотіла, — це стати кимось геть інакшим, ким я ніколи не став би. Наприклад, усю ніч після того, як вона говорила, що я міг би колекціонувати картини, я про це думав; я мріяв про колекціонування картин, про великий будинок, де ці картини висітимуть на стінах, а люди приходитимуть на них подивитись. І Міранда теж, звичайно. Але весь час я розумів, що це дурниця: я б ніколи не збирав нічого, крім метеликів. Картини для мене нічого не означають. Зі своєї волі я б цього ніколи не робив, то й не було б сенсу. Вона б ніколи цього не зрозуміла.

Вона намалювала ще кілька моїх портретів, які були цілком гарні, але щось у них мені не подобалося; вона не надто переймалася красивою схожістю, а більше тим, що називала моїм внутрішнім «я», тож інколи так загострювала мій ніс, що вколотися можна, а рот робила вузьким і неприємним, я хочу сказати, гіршим, ніж насправді, я ж бо знаю, що я не красень. Я не наважувався подумати, що буде, коли чотири тижні скінчаться, я просто думав, що посперечаємося, вона образиться, а я зроблю так, що вона