Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

class="p1">З жаху я закричав: «Кр-р-р-р!» Цей вираз я дозволяю собі лише в мить надзвичайного збудження.

Хоча на голову мені, прямо на сітку, зразу натягнули полотняний мішок, я відразу зрозумів, що сталося.

Як по-дурному!

Вже кілька днів мене вистежував настирний гостролиций хлопчисько з жадібними, як у тхора, очами. Він зваблював мене, розсипаючи на землі крихти, а сам щось ховав за спиною. Він робив солоденьку фізіономію і казав мені «ціп-ціп-ціп», наче я якась курка. З усіх численних небезпек, які оточували мене в місті (тут і кицьки, і чайки, і підлі ворони, які завжди нападають гуртом), ця здавалася сміховинною. Я не вшановував її увагою.

І ось наймудріший із земних папуг, володар Дару Повного Життя, підкорювач ста морів (нехай вибачиться мені нескромність) попався найжалюгіднішим чином, наче недолугий горобчик.

Немає сильнішого засобу проти суїцидальних думок, ніж невблаганна загроза життю. Те чим ти не дорожив, чим готувався знехтувати, одразу набуває і цінності, і сенсу. Тваринний жах витіснив усі думки і почуття.

Я забив крилами, але намарне.

Радісно галасуючи, насильник тягнув мене кудись.

Неймовірним зусиллям я зумів скинути з голови мішок. Це не дало мені свободи, але принаймні тепер я міг бачити, що відбувається.

Виявилося, що паскудник уже втік зі стіни фортеці і мчить Іспанською набережною, лавіруючи між людьми, візками та кіньми.

Куди він мене тягне?

Може, це доля, раптом подумалося мені. Напруженням волі я вгамував паніку. Мені допоміг вислів Учителя: «Найгірші миті життя дають найкоротший шлях до саторі».

Саторі я не відчув, та все ж дещо піднісся духом.

Я сказав собі: хлопчик побачив незвичайного і, скажу без зайвої скромності, красивого птаха. Захотів його спіймати — як ловлять мрію. Виявив похвальну завзятість, винахідливість і досяг мети. Так, можливо, все на краще? Досі мої вихованці були дорослими, закоріненими у своїх гріхах і помилках людьми. Я міг про них піклуватися, але виправити їхню карму було не під силу. Інша справа — душа юна, неоперена. Як багато користі здатен я їй принести! Як багато чого делікатно й тактовно, несамохіть, навчити! Нехай хлопчик садовить мене у клітку, я знайду спосіб завоювати його довіру і дружбу.

І я припинив марно вовтузитися, а натомість здійснив ритуал співпереживання — на щастя, шибайголова тісно притискав мене до грудей. Я шкрябнув його кігтем через полотняну сорочку, вигнувшись, дзьобнув у скроню.

Я зазирнув у життя мого маленького викрадача, пройнявся його внутрішнім зором, почув голос його серця.

Перед внутрішнім зором хлопчиська довгою низкою вилаштувалися опудала птахів: чайок, крячок, дятлів. Ще там був яструб і два пугачі. Віддалік, оточене мрійливим сяйвом, мерехтіло скляними очима ще одне опудало, чорно-пурпурне, в якому я, здригнувшись, упізнав себе.

Голос серця у маленького негідника шепотів: «Три, ні, чотири, ні, П’ЯТЬ ліврів!»

Він не збирався садовити мене в клітку. Паскудник заробляв на життя тим, що вбивав птахів і продавав їх опудальнику.

Прозріння тривало менше секунди.

Дзьобнутий закричав від болю, махнув сіткою і з усієї сили жахнув моїм сердешним тілом об стінку. Він вирішив прикінчити мене прямо зараз.

Майже оглушений, я свідомість не втратив. У мого вбивці сила у руках була ще дитяча.

Зрозумівши це, він заповзявся за справу ґрунтовніше. Став розкручувати сітку над головою, щоб збільшити силу наступного удару.

Прощаючись з життям у цьому запаморочливому кружлянні, я кинув останній погляд на хмари, щогли, будинки, калюжі — на суєтний світ, який здавався мені тієї миті не гідним зусиль, витрачених мною на його осягнення. «До біса таку карму», — пам’ятаю, подумав я.

І невтямки мені було, дурному папузі, що таким дивовижним чином починається найкращий розділ мого безкінечно довгого життя; що я роблю перший крок до дороги, яка дозволить мені повернутися у втрачений рай. Хай не назавжди, тимчасово, але глибоко помиляються ті, хто вірить, що рай — це навічно. Одна з максим Вчителя, яку я довго не розумів, звучить: «По-справжньому цінне лише скороминуче».

Розділ другий

Міднокоса незнайомка

Тієї миті, коли я вирішив, що мій Шлях завершено, казна-звідки — як здалося мені приголомшеному, здалеку — пролунав юначий голос, який крикнув французькою з легким акцентом:

— Що ти робиш, гидкий хлопчиську!

Мене більше не кружляло, не крутило. Смертельного удару об кам'яну стіну не було.

Запаморочення минулося не відразу, перед очима все пливло, і я розгледів лише, що хтось схопив мого згубника за плече — і, певно, міцно, бо той заскиглив.

Я тріпнув головою, щоб туман розсіявся. І побачив перед собою не юнака, а молоду жінку чи, може, дівчину. Вона була висока на зріст, вдягнена у сукню китайського перламутрового шовку, з-під фетрового капелюха з фазанячим пір'ям вибивалося волосся тьмяно-мідного відтінку, довгоносе обличчя пашіло гнівом.

— Нащо ти хочеш убити бідну пташку? — вигукнула вона, схопивши негідника за вухо довгими пальцями.

За європейськими мірками чудесну мою рятівницю ніяк не можна було назвати красунею. Сучасні чоловіки вважають привабливими жінок кругловидих, м'ясистих, з товстим дер'єром і величезним бюстом. Ця ж, як я вже казав, була довготелесою, худющою, рухалася не по-жіночому різко, риси обличчя гострі, не те що у щокатих Рубенсових наяд. Ліф на сукні нітрохи не випинався, а стегна хоч і здавалися широкими, та виключно за рахунок фіжм. Додайте до цього низький, злегка хриплий голос, ніскільки не солодкавий і не писклявий, яким зазвичай намагаються говорити панянки. Мені, однак, він прозвучав райською музикою, а ще солодшим було скиглення, вивержене моїм мучителем.

— Мій папуга! — зарюмсав хлопчисько. — Що хочу з ним, те і роблю! Відпустіть вухо, тітонько!

З юридичної точки зору він мав рацію, адже людські закони не визнають за нами, так званими «братами меншими», ніяких прав особистості. Я належу до категорії «дичина» і, якщо не маю хазяїна, можу стати власністю першого-ліпшого. Так вже влаштований наш несправедливий світ, мені його не переробити. Вчитель казав: «Якщо не можеш змінити обставини, немає сенсу на них бідкатися». Я й не бідкаюся…

— Я дам тобі за нього три ліври.

Ці слова змусили мене нашорошитися. Бачте, я не розбещений людською великодушністю і звик у кожному вчинку підозрювати вигоду — надто багато било мене життя. А тут ще цей плюмаж на її капелюшку. Чи не вирішила дамочка прикрасити свій головний убір моїм маховим чи рульовим пір'ям, подумалося мені. Це добре свідчить про її смак, але означає,