Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності

Саме завдяки їм я був такий веселий і жвавий, та й старів не так швидко, як інші люди. Мені вже стукнуло сімдесят, одначе життєва снага в мені буяла, як у людини вдвічі молодшої.

Я навіть узяв та й одружився з гарненькою Софі Ротшільд Суейн, якій було двадцять три роки.

— Виходить, коли вас оберуть президентом, я здобуду собі цілу купу родичів,— сказав мені старий. Він замовк на мить, а тоді спитав: — То скільки їх у мене буде?

— Десять тисяч братів і сестер,— відповів я.— Та ще й сто дев'яносто тисяч кузенів і кузин.

— А це не забагато буде?

— А хіба ми обидва не погодились, що слід забезпечити собі якомога більше родичів у такій величезній і недоладній країні, як наша? — здивувався я.— Якщо ви, скажімо, колись відвідаєте штат Вайомінг, хіба вам не приємно буде знати, що й там у вас повно родичів?

На мить він замислився над моїми словами, а тоді сказав:

— Мабуть, таки приємно.

— Я ж усе пояснив у своїй промові,— вів я далі.— Ваше друге родове ім'я буде назвою квітки, фрукта, овоча, плазуна, риби, молюска, коштовного каменя, мінералу або хімічного елемента, через дефіс поєднаного з порядковим числівником від одного до двадцяти.

Я поцікавився, як звуть мого співрозмовника.

— Елмер Гленвіл Грассо,— відповів він.

— Так от, вас, для прикладу, можна назвати Елмер Уран-Третій Грассо. І тоді кожен із прізвищем Уран вважатиметься вашим кузеном або кузиною.

— Он воно що! Але це повертає мене до першого мого запитання. А що, як мені дістануться родичі, яких я не зможу терпіти?

— Що ж нового в тому, коли людина не може терпіти своїх родичів?— запитав я.— Адже так ведеться з незапам'ятних давен, хіба ні, містере Грассо?

І тут я вилаявся. З єдиною метою: щоб яскравіше підкреслити, скільки переваг рядовим громадянам гарантує моя нова соціальна програма і як посолодшає їхнє життя.

Містер Грассо був не перший, хто почув від мене таке. На той час я не раз обкладав лайкою своїх радіослухачів (телебачення тоді вже не існувало).

— Містере Грассо,— звернувся я до співрозмовника,— коли я таки стану президентом країни, я буду вельми розчарований, якщо ви не скажете тим своїм штучним родичам, які дратуватимуть вас: «Брате — чи там сестро, чи кузене,— а не пішов би ти туди й перетуди? Стривай-но, можеш на прощання цмокнути мене в гузно!»

— І знаєте, містере Грассо, що після цього зроблять ваші погані родичі? — провадив я.— Вони зачиняться вдома і поміркують, як їм стати добрими родичами!

— А тепер розкиньте розумом,— вів я далі,— наскільки вам буде зручніше, коли моя програма набере чинності. Скажімо, якийсь жебрак спробує виканючити у вас гроші...

— Не збагну, до чого ви хилите,— озвався мій співрозмовник.

— Це ж дуже просто! — вигукнув я.— Тоді ви скажете тому прохачеві: а яке в тебе друге ім'я? І він промимрить щось на зразок «Устриця-Дев'ятнадцятий», «Синиця-Перший» чи «Мальва-Тринадцятий». А ви йому у відповідь: «Стривай, волоцюго. Я — Уран-Третій. У тебе має бути десять тисяч рідних і сто дев'яносто тисяч двоюрідних братів і сестер: тож ти не самотній на білому світі. Пробач, але з мене вистачає власних родичів, яких треба частувати й розважати. Тому — чи не пішов би ти туди й перетуди? Стривай-но, можеш на прощання цмокнути мене в гузно!»

Розділ 32

Коли мене обрали президентом, країну лихоманило від гострої нестачі палива. Отже, найнагальнішою проблемою, яку мені належало розв'язати, стало забезпечення електроенергією потужних комп'ютерів запрограмованих на розподіл нових родових імен.

Я звелів командуванню нашої занепалої армії — такою вона дісталася мені у спадщину від мого попередника — виділити коней, вози й солдатів для перевезення на електростанцію тонн паперу з Національного архіву. То були документи часів адміністрації Річарда Ніксона — єдиного за всю історію США президента країни, якого змусили скласти повноваження й піти у відставку.

Я особисто з'явився до архіву простежити за ходом робіт. Зі сходів я звернувся з промовою до солдатів та кількох випадкових перехожих. Я сказав, що містер Ніксон та його поплічники втратили душевну рівновагу, вражені вірусом самотності дуже небезпечного різновиду.

— Він обіцяв об'єднати народ,— заявив я,— а насправді роз'єднав нас ще дужче. Зате тепер — гей, швидше виносьте! — він нас таки об'єднає!

Промовляючи, я водночас позував перед уявними фотокамерами під промовистим гаслом, викарбуваним на фасаді Національного архіву:

МИНУЛЕ — ЦЕ ПЕРЕДМОВА.

— Не слід вважати їх за вроджених злочинців,— зауважив я.— Просто вони прагнули братерства, яке знайшли для себе в організованій злочинності.

— Під цим склепінням,— і я махнув рукою в бік архіву,— сховано стільки злочинів, учинених самотніми людьми з нашого уряду, що давно слід замінити це гасло на інше: «Краще родина бандитів, аніж узагалі ніякої родини».

Я певен, що нині ми підведемо риску під ерою подібних трагічних непорозумінь. Друзі, сусіди, родичі! Передмову закінчено! Почнімо ж виконувати нашу благородну місію!

Дякую за увагу, закінчив я свою промову.

На превеликий жаль, мої слова не могли бути надруковані в жодній великій газеті або журналі. Всі друкарні через нестачу палива, припинили роботу. На місці мого виступу не було й мікрофонів. Перед Національним архівом стояли тільки звичайні люди.

Отак воно.

Щоб гідно відзначити сьогоднішню подію, я звелів видати солдатам меморіальний нагрудний знак. То було пластмасове кружальце на голубій стрічці.

Напівжартома я пояснив, що голуба стрічка символізує «Синього птаха щастя». І, звичайно ж, на значку був напис:

КІНЕЦЬ САМОТНОСТІ!

Розділ 33

У нашому Національному парку хмарочосів ранок у розпалі. І хоча сила земного тяжіння сьогодні досить помірна, проте Мелоді та Айседор не збираються працювати на піраміді Немовляти. На даху одного з хмарочосів ми влаштовуємо пікнік. Молоді ставляться до мене дуже приязно: адже за два дні — мій день народження. Сміх та й годі!

Над усе в світі їм подобається відзначати дні народження.

Мелоді обскубує курку, яку приніс один з Війриних рабів. Окрім того, невільник передав нам дві хлібини та два літри пива. А ще раб показав кумедну пантоміму: притуливши до сосків денця пляшок, він удавав, ніби той пінистий напій цідиться з його грудей.

Ми щиро сміялися й плескали в долоні.

Обскубане куряче пір'я Мелоді підкидала вгору. Гравітація була слабка, тому моя онука скидалась на білу відьму. За кожним