Мішель Уельбек - Покора

це був відомий туристичний напрямок з низкою зірок у путівнику «Мішелен»; я замислився: чи не бачив я вже Рокамадур у передачі Стефана Берна, проте до пам’ятки було аж двадцять кілометрів, тож я обрав вужчий і в’юнкіший шлях, який вів до Сен-Дені-ле-Мартель. Через якусь сотню метрів мені трапилася будка з фарбованої фанери, де пропонували квитки на туристичний паротяг, який возив долиною річки Дордонь. Це здалося мені цікавим; авжеж, краще було б удвох – повторював я, похмуро смакуючи ці слова; утім, будка виявилась порожньою. Міріам вже кілька днів була в Тель-Авіві, певно, вже переводилася до тамтешнього вузу, складала своє досьє – а може, просто ходила на пляж, адже вона завжди любила пляжі; ми ніколи разом нікуди не їздили разом, міркував я, бо мені не вдавалося вибрати маршрут та забронювати готель; тож я твердив, буцімто обожнюю Париж у серпні, хоча насправді був просто не в силах вирватися з міста.

Ґрунтовий шлях біг ліворуч залізничної колії. Після приблизно кілометра легкого підйому посеред густого лісу я виїхав до тераси з табличкою; піктограма – старовинний фотоапарат з гофрою – підтверджувала туристичне призначення стоянки.

Унизу, затиснута вапняковими брилами висотою під п’ятдесят метрів, несла свої води Дордонь, непомітно звершуючи свою географічну долю. Люди жили тут із найдавніших часів – прочитав я на пізнавальній табличці для дітлахів; кроманьйонці нагнали звідси неандертальців, які тікали аж до Іспанії, де зовсім зникли.

Я примостився на краєчку брили, спробував зосередитися на краєвиді. За півгодини я вийняв телефон і набрав Міріам. Вона, здавалося, була здивована, але зраділа, почувши мене. Велося їй добре, помешкання було дуже затишним, світлим, просто у центрі міста; ні, документів до вишу вона ще не носила; а як велося мені? Повний порядок, – збрехав я; але її мені дуже бракувало. Я примусив її пообіцяти надіслати мені якнайшвидше довжелезного електронного листа, де вона про все розповість докладно, – а потім згадав, що Інтернету в готелі не було.

Я терпіти не міг удавати поцілунки по телефону – ще в юнацькі роки мене острах від цього брав, та й через сорок років це, чесно кажучи, здавалось мені кумедним; утім, я примусив себе виконати її прохання – і, поклавши слухавку, відчув себе неймовірно самотнім і зрозумів, що вже ніколи не наберуся сміливості подзвонити Міріам; ілюзія близькості під час телефонної розмови була нестерпною, а порожнеча, яка наринала одразу після неї – надто болісною.

Вочевидь, спроба зацікавитися природними дивами краю була приречена на провал; а втім, я ще трохи пручався, тож коли вернув до Мартелю, вже спадало на вечір. Кроманьйонці, щоб прохарчуватися, полювали на мамонтів і оленів; мої сучасники мали вибір – супермаркети «Ашан» і «Леклерк», розташовані у містечку Суйяк. Єдиними закладами тут були пекарня (зачинена) та ресторанчик на площі Консулів – він також видався мені зачиненим, принаймні столики назовні не виносили. Однак ізсередини лилося слабеньке світло, тож я штовхнув двері і увійшов.

Десь із сорок осіб у повній тиші дивилися репортаж ВВCNews по телевізору, підвішеному на стіну в глибині зали. На мою появу ніхто не звернув увагу. Усі були місцеві, майже всі – пенсіонери, решта ж скидалася на ремісників. Англійською я давно не користувався, а коментатор говорив дуже швидко, і я мало що розумів; чесно кажучи, решта глядачів явно розуміли не більше за мене. Кадри, зняті у дуже різних місцях – Мюлузі, Трапі, Стені, Орійяку, – були не дуже цікаві: безлюдні спортивні зали, дитячі садки, гімназії. Щоб зрозуміти, що відбувається, довелося чекати на появу Манюеля Вальса – він стояв на ґанку Матиньйонського палацу[29] і через надто яскраве освітлення здавався блідим; після полудня близько двадцяти виборчих дільниць по всій Франції зазнали нападів. На щастя, не було жодної жертви, проте викрали урни для голосування; відповідальність за ці дії поки що ніхто на себе не брав. У цих умовах уряд не мав іншого вибору, як перервати процес голосування. Пізніше ввечері мали відбутися кризові збори, після чого голова уряду оголосить про ухвалені засоби; закони Республіки, – досить мляво завершив він виступ, – ще мають силу.

Понеділок, 30 травня

Я прокинувся близько шостої ранку і побачив, що телевізор знову працює: сигнал iT`el`e був слабенький, а BFM мовило дуже якісно; геть усі програми було присвячено вчорашнім подіям. Коментатори підкреслювали хисткість демократії; виборчий кодекс був надто формальним – достатньо було, щоб зник доступ до результатів виборів на одній-єдиній дільниці, аби вибори в цілому визнали недійсними. Наголошували також на тому, що вперше якесь угрупування вирішило скористатися з цього слабкого місця в законодавстві. Пізно вночі прем’єр-міністр оголосив, що нові вибори призначено на наступну неділю; проте цього разу всі дільниці Франції охоронятимуть військові.

Щодо політичних наслідків подій коментатори розходились у думках, тож добру частину ранку я намагався розібратись у їхніх аргументах, а потім із книжкою спустився до парку. За часів Гюїсманса також не бракувало політичних чвар: тоді відбулися перші замахи анархістів; уряд «батечка Комба»[30] вів антиклерикальну політику, дійшовши до розкрадання церковного майна та скасування конгрегацій. Останнє дуже зачепило Гюїсманса – він був змушений залишити абатство Ліґюже, де знайшов притулок; однак цим подіям знайшлося мало місця в його творах – до політики письменникові, вочевидь, було байдуже.

Я обожнював той розділ у «Назворіт», де Жан Дез-Ессент, начитавшись Діккенса й задумавши поїздку до Лондона, опиняється у шинку на вулиці Амстердама, не в змозі піднятися з-за столу. «Він відчув страшенну відразу до подорожі, непоборне бажання залишитися тут…» Мені (сказав я собі, задивившись на те, як легкий вітер похитує гілля каштанів) принаймні вдалося залишити Париж і доїхати до департаменту Лот. Я розумів, що зробив найскладніший крок: самотній мандрівник спочатку викликає недовіру і навіть ворожість, проте потроху люди – власники готелів і ресторанів – до нього звикають, вирішивши, що мають справу зі звичайним нешкідливим оригіналом.

Справді, коли після полудня я повертався до кімнати, адміністратор привіталася досить тепло і повідомила, що цього вечора ресторан буде відчинено. З’явилися нові клієнти – британське подружжя років за шістдесят; чоловік скидався на інтелектуала, можливо, навіть викладав в університеті; такі невтомно шукають загублені каплиці, захоплюються романським стилем регіону Керсі та впливом кам’яних оздоб школи Муассака; що ж, з такими проблем не могло виникнути.

І на iT`el`e, і на BFM досі обговорювали політичні наслідки переносу другого туру президентських виборів. Зібралися політичні ради Соцпартії та Братства мусульман; навіть у Союзі за народний рух вирішили за краще влаштувати збори. Журналістам, що налагодили постійний зв’язок між вулицями Сольферино, Вожирар і бульваром Мальзерба[31], вдавалося приховувати факт відсутності будь-якої справжньої інформації.

Я знову