Іен Бенкс - Осина фабрика

— Мозна я потленуюсь?

— Тренуйся на піску.

— А на калюзах мозна?

— Так. Хороша ідея. Потренуйся на калюжах.

— А на цій мозна?

Він вказав дошкою на округлий ставок, що утворився довкола бомби. Я похитав головою.

— Ні. Це може розізлити дзвін.

Пол насупився.

— Дзвони мозуть злитися?

— Так. Можуть. А тепер я йду. Ти вдариш дзвін з усієї сили, а я послухаю, добре?

— Так, Фленку.

— Ти ж не вдариш по дзвону, доки я тобі не махну, правда ж?

Він похитав головою.

— Обісяю.

— Гаразд. Я хутко.

Розвернувшись, я повільно побіг до дюн. У спині з’явилося дивне відчуття. Не зупиняючись, я озирнувся через плече, щоб перевірити, чи довкола нікого не було. Але побачив лише кілька чайок, що кружляли вкритим розірваними хмарами небом. А також Пола. Досі не відходячи від бомби, він щосили гатив дошкою по піску, тримаючи її обома руками і з криком підстрибуючи під час кожного удару. Я помчав швидше, лишивши позаду скелі, дістався твердого вогкого піску, перетнув лінію припливу, вискочив на сухий золотавий пісок, який дещо уповільнив мій біг, і посунув до найближчої порослої травою дюни. Здершись нагору, я поглянув туди, де за піском і скелями стояв Пол — крихітна постать на тлі яскравих відблисків ставків і мокрого піску в тіні похилого металевого конуса. Я встав на повний зріст, дочекався, доки він мене помітить, востаннє оглянув околиці, а тоді махнув руками над головою й упав долі.

Лежачи й чекаючи, я зрозумів, що не пояснив Полу, де саме бити по бомбі. Нічого не відбулося. Я лежав і відчував, як мій живіт повільно вгрузає в пісок на вершечку дюни. Зітхнувши, я підвів голову.

Здалеку Пол скидався на маріонетку, що смикалася, підстрибувала, замахувалася обома руками й раз у раз періщила дошкою бік бомби. Крізь шелест вітру в траві до мене ледь долинали його відчайдушні крики.

«Чорт!» — вилаявся я про себе, підпер рукою підборіддя, і тут Пол, кинувши на мене короткий погляд, вгатив їй по носі.

Коли він зробив удар, я прибрав руку з-під підборіддя, готуючись прихилити голову, аж раптом Пол, бомба, ореол невеличкого ставка довкола неї й усе в радіусі приблизно десяти метрів зненацька розчинилося у величезному стовпі піску, води й каміння, що лиш раз, у першу коротку мить детонації, спалахнув зсередини сліпучим сяйвом вибуху.

Здоровенний фонтан осколків розрісся й похитнувся, почавши опадати, щойно ударна хвиля досягла дюни й мене. Я навіть помітив, як на сухі схили ближніх дюн осипався пісок. Невдовзі до мене докотився й грюкіт: спотворений удар і рокіт грому. Спостерігаючи за сплесками довкола епіцентру вибуху, я бачив, що радіус падіння осколків поступово розширявся. Вітер відносив стовп газу й піску геть, за ним простиралася берегом тінь, а під його основою утворювалась туманна поволока, схожа на ту, що іноді з’являється під важкою хмарою, коли тільки-но починає дощити. Тепер уже було видно кратер.

Я побіг донизу. Зупинився приблизно за п’ятнадцять метрів від досі димної вирви. До розкиданих довкола шматків та осколків я ретельно не приглядався й позирав на них лише краєм ока, бажаючи й водночас не бажаючи побачити криваві шматки м’яса або рештки одягу. Від пагорбів за містом долинув невпевнений гуркіт луни. Краї кратера були позначені величезними уламками підстильних порід, що залягали під піском; вони стирчали, мов зламані зуби, — одні пнулися вгору, інші схилялися до землі. Поспостерігавши, як здійняту вибухом хмару віднесло подалі й розвіяло за затокою, я розвернувся і якомога швидше побіг додому.

Сьогодні я вже можу з упевненістю сказати, що то була п’ятсоткілограмова німецька бомба, скинута підбитим «He. 111»[2], який намагався повернутися на аеродром у Норвегії після невдалої атаки на розташовану віддалік у затоці базу гідропланів. Мені подобається тішити себе думкою про те, що його підбили саме з мого бункера, змусивши пілота розвернутися й позбутися бомб.

Верхівки деяких із тих величезних уламків вивержених порід досі стирчать над поверхнею піску, який уже давно намело знову; вони утворюють Бомбове Коло — найбільш доречний для вшанування пам’яті бідолашного мертвого Пола монумент: богохульне кільце каменів, між якими танцюють тіні.

Мені знову пощастило. Ніхто нічого не бачив, та нікому й на думку не спало б, що це міг зробити я. Цього разу я горював, мене мучило почуття провини, тож Еріку довелося наглядати за мною, доки я бездоганно, хоча й самотужки, грав свою роль. Мені не подобалося обманювати Еріка, проте я розумів, що це було необхідно; я не міг зізнатися, оскільки він не зрозумів би, навіщо я це зробив. Він би злякався й, найімовірніше, назавжди припинив би зі мною дружити. Тому я був змушений вдавати з себе замучену совістю дитину, яка звинувачує в усьому себе, а Ерік утішав мене, доки наш батько побивався від горя.

Щоправда, мені не сподобалося, як мене розпитував про той випадок Діґґз, а подекуди навіть здавалося, що він, можливо, про щось здогадувався, однак, схоже, мої відповіді його цілком задовольнили. Заважало й те, що я був змушений називати свого батька «дядьком», а Еріка й Пола — «двоюрідними братами»; у такий спосіб тато намагався обдурити полісмена на той випадок, якщо Діґґз надумає копнути глибше й виявить, що офіційно мене не існує. Згідно з легендою я був сиротою, сином давно померлого молодшого брата нашого батька, а на острові перебував лиш іноді, хоча й упродовж тривалого часу, оскільки, доки вирішувалась моя подальша доля, мене постійно передавали від одних родичів до інших.

Так чи інакше, я пережив це випробування, і навіть море чи не вперше прийшло мені на допомогу — одразу ж після вибуху почався приплив і приблизно за годину, перед тим як Діґґз прибув оглянути місце нещасного випадку, на березі вже не зосталося жодних слідів, які могли б мене виказати.

Повернувшись додому, я побачив там місіс Клемп, яка саме розвантажувала величезний плетений кошик, прилаштований над переднім колесом її древнього велосипеда, якого вона сперла об кухонний стіл. Місіс Клемп розпихала привезені з міста продукти по шафах, складала їжу в холодильник і морозилку.

— Доброго ранку, місіс Клемп, — радісно привітався я, заходячи на кухню.

Вона озирнулася й поглянула на мене. Місіс Клемп була страшенно старою й геть крихітною.

— А, це ти? — оглянувши мене з ніг до голови, проказала вона й знову розвернулася