Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 8. Яйце громоклюва

Глава 8. Яйце громоклюва.

Я ледве вийшла з хати, як переді мною опинився той самий орк, з яким ми йшли додому. 
Тепер, коли я роздивилася його при денному світлі, я помітила незвичайний візерунок татуювань на його руках — зображення звірів, що спліталися в химерний орнамент.

– Для тебе, мала, є випробування! – його очі горіли азартом, а усмішка була ширшою, ніж, здавалося, могло вмістити його обличчя. 
Він аж сяяв від передчуття, явно сподіваючись заскочити мене зненацька.

О ні, тільки не це. У мене все ще не висохло волосся після попереднього "випробування". І я абсолютно точно не готова до нової ганьби.

– Випробування? – я примружилася, схрестивши руки на грудях і намагаючись виглядати грізніше. – Чомусь у мене погане передчуття.

– Не бійся, – орченя підморгнуло мені, – цього разу ніяких мордолапів. Тільки твоя хоробрість і наш ліс. Ти готова довести, що ельфи не боягузи?

Я готова довести, що у мене є інстинкт самозбереження. Але з іншого боку… що поганого може трапитися?

І знову цей сверблячий десь під шкірою голос цікавості, який жодного разу не привів мене до чогось доброго. Голос, який зараз шепотів: "А що, якщо це справді буде весело? Що, якщо ти пропустиш щось важливе? А раптом це допоможе тобі знайти друзів?"

Я глибоко зітхнула, вже знаючи, що пошкодую про це.

– Викладай. Тільки давай домовимося: ніяких отрут, ніякої води глибше моїх колін і ніяких хижих тварин розміром більше моєї голови.
Орк розреготався, ляснувши мене по плечу так, що я ледве встояла на ногах.

– Гаррашх сказав, щоб ти принесла йому яйце громоклюва! – випалив орченя з таким захопленням, наче щойно запропонував мені ковток води, а не вчинити самогубство.

Ага. Звісно. А може, мені одразу піти й лапу мантикорі потиснути? Або, знаєте, просто стрибнути зі скелі? Хоча ні, це було б занадто милосердно.

Я відчула, як мої брови самі собою злітають вгору, а всередині розливається те саме відчуття, коли розумієш: всесвіт знову вирішив посміятися з тебе.

Громоклюв. 
Таірнаель якось розповідала про цих тварюк. Великий, злий, вкрай територіальний птах із дзьобом, здатним продовбати навіть найтвердіше дерево. 
Їхній крик чутно за милю, а якщо хтось сунеться до гнізда, його заклюють до стану тонкого кривавого пилу, який потім навіть ховати не доведеться — вітер сам розвіє.

Яке ж прекрасне моє життя. Поки інші діти бігають по калюжах і збирають квіточки, мені пропонують полізти в гніздо крилатого психопата, який довбає дзьобом зі швидкістю відбійного молотка. Моє життя — суцільне свято.

– А може, я ще й його пір'їнку в зубах принесу? – я схрестила руки на грудях, намагаючись виглядати незворушною, хоча мій мозок уже гарячково перебирав варіанти, як би викрутитися з цієї ситуації. – Або, може, його кігті собі на намисто нанижу? А що, гарно буде.

Орченя з веснянками — Грім, здається, його звали — усміхнувся, оголюючи ікла, ще маленькі, але вже досить гострі, щоб вразити.

– Боїшся, ельфійко? – у його голосі звучав виклик, який мій гіперактивний мозок негайно перетворив на червоний прапор, що танцював перед очима. – Тоді, може, краще залишайся з малечею, збирай ягідки та грайся в ляльки?

О, ось воно що. Примітивна маніпуляція. Занадто очевидно, занадто грубо, занадто… ефективно, чорт забирай.

Я зміряла орченя довгим поглядом, відчуваючи, як усередині розгорається бажання довести, що ельфійка — це не просто гарні вуха й уміння розмовляти з деревами (чого я, до речі, робити не вміла, але їм про це знати не обов'язково).

– І що мені за це буде? – спитала я, намагаючись, щоб мій голос звучав нудьгуюче й байдуже, хоча пальці вже почали відстукувати нервовий ритм по стегну. – Крім можливості бути заклюваною до смерті й перетвореною на добриво для лісу, звісно.

– Друга намистина! – тріумфально оголосив він, вказавши на мою косу з таким виглядом, наче пропонував корону королівства.

Я машинально торкнулася тонкої чорної намистини, що гордо висіла серед пасом. Єдина, але чесно заслужена. 
Орки вручили її мені за кинджал вождя, який я поцупила так спритно, що досі в хвилини зневіри згадувала цей момент, щоб підняти собі настрій. Той погляд вождя, коли він виявив пропажу… Ах, безцінно.

Але одна намистина — це так… самотньо. Як одна шкарпетка або половина бутерброда. Технічно вона є, але виглядає неповноцінно.
Було б непогано отримати ще одну, так… Стоп! Про що я думаю? Моє життя проти шматка дерева на нитці? Хоча, з іншого боку, це не просто шматок дерева, це СТАТУС. Визнання. Повага цих зеленошкірих шибеників.

– А якщо я відмовлюся? – я задерла підборіддя, намагаючись виглядати так, ніби мене абсолютно не хвилює відповідь.

Грім усміхнувся, вишкіривши ікла, і я помітила, що решта орченят підтягнулися ближче, утворюючи коло. В їхніх очах танцювали іскринки передчуття, наче вони спостерігали за захопливою виставою.

– Тоді ти залишишся з однією намистиною, – протягнув він, насолоджуючись моментом, – а решта хлопців отримають можливість тебе обійти. Тагр уже збирається за вовчим іклом, а Шарга заприсяглася принести луску болотяної змії. До кінця літа у них буде по три-чотири намистини, а в тебе… – Він зробив паузу. – Усе ще одна.

Я примружилася, відчуваючи, як усередині розгорається полум'я суперництва. Мій мозок тут же намалював картину: я стою осторонь, із жалюгідною самотньою намистиною, поки інші хваляться своїми трофеями. Принизливо.
Ах ви, зелені інтригани! Знаєте ж, на що тиснути. Влучили в десятку.

– Гаразд, – нарешті сказала я, спостерігаючи, як розпливаються в усмішках обличчя орочих підлітків.

– Але не зараз.

Грім закліпав очима з таким виглядом, ніби я щойно заговорила невідомою мовою.

– Як це? – у його тоні відчувалася підозра.

– А ось так, – я розвела руками, ніби пояснювала очевидне. – Два дні на підготовку. Я не збираюся лізти до цієї пернатої довбоклювки, не знаючи, як її втихомирити, відвернути або хоча б не стати її обідом у перші тридцять секунд знайомства.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍