Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

не став, як Карім, виявляти надмірну приязнь. Коли сіли, сказав:

— Як щодо келиха шампанського?

— Залюбки.

Вона підкликала офіціанта й зробила замовлення. Хотіла показати Табові та всім присутнім, що це не романтичне побачення.

Таб промовив:

— Тож... Маємо перемогу!

— Наш торгівець сигаретами — просто знахідка.

Обоє пильнували, що кажуть, не називаючи прямо Аль-Бустану й Абдули, на випадок, якщо у вазочці з білими фрезіями посередині столу приховано жучок.

Принесли шампанське, і обоє мовчали, допоки офіціант не пішов. Нарешті Таб заговорив знову:

— Та чи вдасться нам повторити успіх?

— Не знаю. Він ходить по тоненькій мотузці, високо над землею, без страхування, тож не може дозволити собі необачного кроку.

— Ви з ним розмовляли?

— Сьогодні. Учора він зустрічався з перевізником, з’ясував, що його цікавило, дізнався ціну й підтвердив легенду.

— Отже, йому повірили.

— Принаймні прямої підозри не виказали. Авжеж, вони могли вдавати довіру, щоб заманити його в пастку. Нам це не відомо — як і йому. — Піднявши келих, додала: — Усе, що лишається нам, це побажати йому талану.

Таб промовив серйозно:

— Хай береже його Бог.

Офіціант приніс меню, і кілька хвилин вони мовчки вивчали його. У готелі подавали стандартні страви міжнародної кухні з кількома вкрапленнями африканських наїдків. Тамара обрала таджин — м’ясо, тушковане із сухофруктами на повільному вогні в глиняному горщику з конусною накривкою.

Таб замовив яловичі нирки під гірчичним соусом — улюблену страву всіх французів. Спитав:

— Бажаєте вина?

— Ні, дякую.

Алкоголь Тамара намагалася вживати малими дозами. Хоч любила вино й навіть міцніші напої, та ненавиділа бути п’яною. Їй не подобалося втрачати самоконтроль.

Чи параноя це? Можливо.

— Але ви собі замовляйте.

— Ні. Як для француза я п’ю занадто мало.

Тамарі хотілося познайомитися з ним ближче.

— Розкажіть мені про себе щось таке, чого я не знаю, — попросила вона.

— Гаразд, — усміхнувся він. — Гарне питання. Е-е-е... — замислився на мить. — Я народився в родині сильних жінок.

— Як цікаво! Розповідайте далі.

— Колись давно моя бабця відкрила бакалійну крамницю в передмісті Парижа — у Кліші-су-Буа. Вона й досі нею керує. Тепер той район не дуже безпечний, але бабуся відмовляється виїжджати. Дивовижно, та за весь цей час її жодного разу не пограбували.

— Сильна жінка — не те слово.

— Сама вона низенька, жилава, з міцними руками. На гроші, зароблені в крамниці, вивчила батька. Сьогодні він у раді директорів французької нафтової компанії «Тоталь» і роз’їжджає у «мерседесі» — точніше, його возить особистий водій.

— Оце так успіх.

— А інша моя бабуся стала маркізою де Травер, вийшовши заміж за діда, збанкрутілого аристократа, що мав винокурню. Хай як складно збанкрутіти, виробляючи шампанське, а він таки примудрився. Але дружина, моя бабця, взяла справу у свої руки й довела до пуття. А дідова донька, моя мати, розширила виробництво, додавши до асортименту сумки й прикраси. Вона тримає фірму в залізному кулаці.

— Невже це «Травер»?

— Так.

Тамара знала такий бренд, але не могла дозволити собі жодного з його товарів. Їй хотілося б послухати ще, та принесли їхні страви, і, поки їли, вони майже не розмовляли.

— Як ваші нирки? — поцікавилася Тамара.

— Чудові.

— Ніколи не куштувала.

— Бажаєте спробувати?

— Будь ласка.

Вона простягнула йому виделку. Він настромив шматочок і повернув їй. Смак був потужний.

— Ого! Багато гірчиці, — вихопилося в неї.

— Саме так, як я і люблю. Як ваш таджин?

— Смачно. Хочете трішки?

— Залюбки.

Таб передав виделку, вона набрала на неї страви й простягнула йому.

— Непогано, — відзначив він.

Куштувати страви одне одного — дуже інтимний процес, вважала вона. Так роблять на побаченнях. Однак сьогодні вони зустрічаються як колеги. Принаймні так вона це бачила. А що думає Таб?

Після основної страви Тамара замовила на десерт інжир, Таб — сир.

Принесли каву в крихітних горнятках, але Тамара зробила лише ковточок. Тут її варили занадто міцною. А хотілося велику чашку слабенького американо.

Тамара повернулася до цікавої розмови про Табову родину. Знаючи, що в нього є алжирська кров, запитала:

— Ваша бабуся з Алжиру?

— Ні. Вона народилася в Тьєрвіль-сюр-Мез, де є велика військова база. Мій прадід воював під час Другої світової у славнозвісній Третій алжирській піхотній дивізії. Його навіть нагородили Воєнним хрестом. Коли народилася бабуся, він ще служив. Але вже й мені час трохи порозпитувати вас.

— Мені до ваших родинних історій далеко, — відповіла Тамара. — Народилася я в сім’ї чиказьких євреїв. Батько — викладач історії і має «тойоту», а не «мерседес». Мама — директорка школи.

Уявила собі їх обох: тата у твідовому костюмі й вовняній краватці, маму — за заповненням звітів, в окулярах на кінчику носа.

— Сама я не релігіїїна, але вони ходять у ліберальну синагогу. Мій брат Саймон живе в Римі.

Таб усміхнувся:

— Оце й усе?

Вона не ризикувала занадто відкриватися й виказувати особисті подробиці. Постійно нагадувала собі, що це робоча зустріч. Наразі ще не була готова розповісти йому про два шлюби. Може, колись пізніше.

Похитала головою.

— У моєму роду немає аристократів, орденоносців чи власників люксових брендів. Хоча ні, стривайте. Одна з татових книжок стала бестселером. Називається «Дружини піонерів: жінки американського Дикого Заходу». Вона розійшлася мільйонним накладом. Наше прізвище не сходило з язиків майже рік.

— Однак така... на взір пересічна американська родина подарувала світові вас.

Звісно, Тамара зауважила комплімент. Ба більше, здавалося, це не пусті лестощі й він цілком щирий.

Вечеря скінчилася, але повертатися додому було ще зарано. Тамара здивувала саму себе, запитавши:

— Потанцюємо?

У підвалі готелю містився клуб. Порівняно із чиказькими, чи хоча би бостонськими, нічого цікавого, та кращого в Нджамені було не знайти. Таб відповів:

— Атож. Танцювати я люблю, хоч і не вмію.

— Не вмієте? Чому?

— Не знаю. Мені завжди кажуть, що маю дурнуватий вигляд.

Було важко уявити, як цей урівноважений елегантний добродій робить щось дурнувате. Тамарі закортіло те побачити.

Таб попросив рахунок, який вони оплатили навпіл.

Спустилися до ліфта. Чекаючи, поки відчиняться двері, почули гуркіт басів і ударних: звук, від якого Тамару завжди охоплювало збудження. У клубі було повно чадської золотої молоді в пістрявих уборах. Серед дівчат у коротеньких спідничках Тамара у своїй сукні видавалася старшою.

Погойдуючись у такт музиці, Тамара повела Таба