Ярл Конг - Батько подруги. Заборонений зв'язок., Ярл Конг

Розділ 14

І добре, ну, відносно добре, що цей чоловік був доволі таки високим, куди вище середньостатистичного жителя цієї планети Земля, тож цією частиною тіла впирався в мою спину. Бо якби був як всі, то його пах знаходився б акурат навпроти моєї п'ятої точки, а я і так з ніг до голови зашарілася від порушення мого особистого простору.

- Якщо ти це називаєш прутнями, - я пам'ятаю, як в дитинстві мене вкусила оса, і чудово пам'ятаю, як я підплигнула на місці від того болю, і зараз повторюю цей трюк, уникаючи укусу шершня, жало якого секунду тому впиралося в мій поперек..., - то мені жаль жінок, які мали з тобою справу.

Краще б тут була оса, і краще б вона вкусила мене за язик, щоб той опух і ним було не реально ворушити, не кажучи вже про те, щоб щось зв'язне говорити. Як, наприклад, ту дурню, яку я вибовкала, а тепер буду вигрібати. Судячи з задоволеного виразу обличчя чоловіка.

- Ти маєш друзів серед цих землекопів? - Обводить поглядом нашу групку, при тому посмішка не покидає фейс Антона. Він або щиро радіє кожній секундні цього життя, або ненормальний. Я більше схиляюся до другого варіанту, не виключаючи перший. Бо всі ми трішки того, та є ж унікуми, що того трішки більше, від того вони й щасливіші, ніж інші?

- Ні, - ворогів - так. Он один з них без тіні сорому витріщається на нашу парочку, і я боюся, щоб цей ворог наступні пару днів мене десь "випадково" не прикопав. А оскільки в неї більше повноважень, чим в студентів, то ще й з рук це все зійде. Якщо хтось досі не зрозумів, то я про Тимофіївну, яка не особливо то й поспішає розкладати своє діряве бунгало, якщо в ньому не буде цього чоловіка.

- Кепсько.

- Чому це? - Чи я не туди звертаю увагу, і варто пильнувати за прихованим ворогом, а не за тим, який явно виголосив мені війну? Адже це зараз погроза? Типу якщо немає того, хто за мене постоїть, отже, в мішок і з мосту?

- Має ж тебе хтось пожаліти після сьогоднішньої ночі.

Негідник підморгує, і оминаючи мене, прямує до того, що має стати житлом, я ж на паузі так і залишаюся стовбичити на тому саму місці. Обдумувати його слова. Жаліти мене? Після сьогоднішньої ночі? Чому? Точніше...

- Послухай..., - дійшло, дійшло і встрілило, тож роблю розворот на сто вісімдесят, кожен поліцейський би позаздрив такому маневру, і у два кроки біля фігвама. - Що ти собі...

- Люба, кричати будеш вночі, я не проти, стосовно інших не в курсі, а зараз тримай, - в мене немає страховки! Нам від університету пропонували їх оформити, "на всякий випадок", але ні я, ні мої батьки зайвих грошей не мають, тож я відкинула цю пропозицію. А варто було брязнути гаманцем, бо цей прутень ледве не прилетів в мою голову! Тьху ти! Ну, палиця від палатки ледве не вдарила мене по лобі! - О! Реакція є! Отже, діти будуть.

Такс... а за чим ми сюди чимчикували? Та ще й так впевнено? Бо злегка підкосило те, що на мене влаштували полювання, та ще й тупою палкою! Де совість? А добив цей висновок про дітей. Яких ще дітей? З ким? З оцим неандертальцем? Йому якраз пасує ця дубина. Та, що в руці! Ідеально передає картину тих волохатих приматів!

- Ти...

- Антон, а ти Вероніка, етап знайомства ми вже пройшли, принцеска. Зараз же ти закриєш свого чудового ротика й помовчиш хоча б пару хвилин, поки не закінчимо.

А у нас у відносинах прогрес! Вітальні листівки очікую в діректі. Ми змогли встати палка в палку, без того, щоб їх зламати, і щоб комусь око не виколоти. І хоч я маю величезне бажання висловити все та навіть більше цьому персонажу, затикаюся та концентруюся на виконанні свого завдання. Втримати цю вежу, щоб вона залишилася цілісною, і бажано, щоб не впала мені на голову. Стільки боляче не буде, скільки порадую цього чоловіка. А ось це вже дзуськи!

- Міцно тримаєш?

- Так, - хитрий же! Знову занадто близько до мене, знову його дихання обпалює мою шкіру, але що тут пред'явиш, якщо він типу для діла? Адже начебто справу робить, натягує тканину, чи то пак брезент на цю конструкцію, котру я тримаю, і від цього дрібні мурашки лоскочуть тіло.

Сіпатися я не можу, щоб не продовжувати ці страждання та не починати будувати нашу халабуду заново, та от дивитися я ж можу, тому обводжу поглядом інший табір. Кожен зайнятий своїм, нікому до нас діла. Крім... Ні, ну вона витріщалася, так, їй явно не подобалося, але чому очі аспірантки зараз покинуть очниці дівчини? А її щелепа вітається з землею, роблячи таку собі чудову печеру для місцевої фауни?

"Скористаєшся підказкою зала?"

Пропонує внутрішній голос, і я тут же пристаю на цю допомогу.

"Можливо, причина в тому, що сонце ще не зайшло, а ви вже намагаєтеся розпалити вогонь, тручись одне об одного?"

А чого він і справді позаду стоїть, ігноруючи обійти мене спереду і так начепити тканину на палицю? І чому так активно рухається, ніби це я два метри зростом, а він манюня, метр п'ятдесят? Та найбільше інше бентежить - вогонь вже загорівся, можна щось смажити, чи якого чорта щось вібрує позаду?

- Та твою... я ж вже майже скінчив, - розчаровано лунає з вуст чоловіка, варто мені усунутися, і завалити процес. Та він настільки мені байдужий після усвідомлення, що побачила Тимофіївна, а ще ці слова про "скінчив"...

- Мені телефонують.

Заспокоюю себе хоча б тим, що вібрація, яку я відчувала, була в моїх штанях, а не штанях чоловіка. 

- Так, привіт, мамо, - це був мобільний в задній кишені джинсів, і саме він перший не витримав, перервавши цю прелюдію в одязі.

- Доню, все гаразд? - Запитує рідна, і стурбованість не озброєним слуховим апаратом вухом чутно в цьому питанні.

- Та так, а що?

- Ти кудись біжиш? - Якось не сильно маму заспокоїло те, що я повідомила, що все окей, нічого хвилюватися. Вона явно не повірила.

- Та ні, - батьки знають де я, з ким я та для чого поїхала. Не можу второпати, чому вона так переймається. 

- Тоді чому ти так голосно та рвано дихаєш?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍