Джоан Харріс - Шоколад

Однак у мене з’явилися й більш серйозні турботи, mon père, у порівнянні з якими неслухняність декількох норовливих шмаркачів – сущі дрібниці. Сьогодні, проходячи повз Маро перед службою, я побачив пришвартований біля берега Тану плавучий будинок – ми з тобою на такі надивилися. Огидна споруда: зелена фарба нещадно лущиться, із бляшаної труби вириваються клуби чорного отруйного диму, гофрований дах, як на картонних халупах у марсельських нетрях. Ми з тобою знаємо, що це означає. Чим це загрожує. Перші весняні кульбаби показали свої голівки із вогкого дерну на узбіччях. Щороку вони випробовують наше терпіння, припливаючи по ріці з великих міст, бідонвілів[16] або, того гірше, з більш далеких країв – з Алжиру й Марокко. Шукають роботу. Шукають, де осісти, розплодитися… Уранці я виступив з проповіддю проти них, але знаю, що, незважаючи на мій осуд, багато парафіян – Нарсіс у тому числі – зустрінуть їх привітно, аби тільки подратувати мене.

Ці люди – бурлаки. Нешанобливі, безпринципні. Річкові цигани, поширювачі хвороб, злодії, брехуни, убивці, що користуються своєю безкарністю. Дозволь їм залишитися, і вони все зіпсують, père. Зіпсують виховання. Їхні діти стануть бігати з нашими, відвертаючи їх від нас. Розбещуючи їхній розум. Навчать ненависті й неповазі до церкви. Привчать до лінощів й безвідповідальності. Зроблять із них злочинців та наркоманів. Невже люди забули те літо? Або настільки дурні, що вважають, ніби подібне не повториться?

Після обіду я ходив до плавучого будинку. Поруч із ним уже швартувалися ще два – червоний і чорний. Дощ припинився, і між двома останніми була натягнута білизняна мотузка, на якій метлялися дитячі речі. На палубі чорного судна спиною до мене сидів чоловік, ловив рибу. Довге руде волосся перетягнене смужкою тканини, оголені руки до самих плечей розмальовані червоно-коричневим татуюванням. Я поглянув на плавучі будинки, дивуючись з їхньої мерзенності та крикливої бідності. На що ці люди прирікають себе? Ми – країна, що процвітає. Європейська держава. Напевно, для таких людей є робота, корисна робота, пристойне житло… Чому вони віддають перевагу бродяжництву, неробству, поневірянням? Або вони настільки ледачі? Рудий на палубі чорного судна викинув пальці вилами в мій бік, ніби захищаючись від мене, і знову заходився рибалити.

– Тут не можна перебувати! – гукнув я. – Це приватна власність. Пливіть звідси.

Із човнів мені відповідали сміхом і презирливим свистом. У мене від гніву застукало в скронях, але я не втратив самовладання.

– Давайте поговоримо по-хорошому! – знову вигукнув я. – Я – священик. Ми напевно зуміємо знайти якесь рішення.

У вікнах і дверях усіх трьох плавучих будинків з’явилися обличчя. Я помітив чотирьох дітей, молоду жінку з дитиною й трьох-чотирьох людей старшого віку. Усі в якомусь сірому безбарвному дранті – нічого іншого ці люди не носять, обличчя у всіх насторожені й підозріливі. Вони дивилися на рудого, очікуючи, що той відповість за всіх, і тоді я звернувся до нього:

– Агов, ти!

Його поза – зразок люб’язності й глузливої поваги.

– Іди сюди, поговоримо. Мені легше пояснювати, коли я не кричу на всю ріку, – сказав я.

– Пояснюй. Я чудово тебе чую. – У нього сильний марсельський акцент, отож я ледь розібрав слова. Його люди на інших суднах захихотіли, підштовхуючи один одного ліктями. Я терпляче чекав, поки вони заспокояться.

– Це приватні володіння, – повторив я. – Боюся, вам тут не можна залишатися. Отут живуть люди. – Я показав на прибережні будинки уздовж Болотної вулиці. – Так, багато які з них тепер порожні, розвалюються від вогкості й недогляду, але деякі, як і раніше, заселені.

Рудий обдарував мене презирливим поглядом.

– Це теж люди, – сказав він, киваючи на мешканців плавучих будинків.

– Я розумію, проте…

– Не хвилюйтеся, – перебив він мене. – Ми довго не затримаємося. – Тон у нього категоричний. – Нам потрібно усунути поломки, дещо підкупити. У чистому полі ми зробити це не можемо. Пробудемо у вас тижнів зо два, може, три. Сподіваюся, потерпите трохи?

– Можливо, у більшому місті… – Його нахабство бісило мене, але я зберігав спокій. – У Ажені, наприклад…

– Не вийде. Ми щойно звідти.

Зрозуміло. У Ажені з бурлаками розмова коротка. Шкода, що в нас у Ланскне немає своєї поліції.

– У мене барахлить мотор. І так уже всю ріку забруднив бензином. Поки не полагоджу його, не зможу плисти далі.

Я став наполягати.

– Не думаю, що тут ви знайдете те, що шукаєте.

– Кожний вільний думати, як хоче. – Він дає мені зрозуміти, що розмову скінчено. І майже потішається. Одна з жінок глузливо пирхнула. – Навіть священик… – Тепер і інші засміялися. Я тримаюся. Ці люди не гідні мого гніву.

Повертаюся, щоб піти.

– Ба, чи не сам месьє кюре завітав до нас, – голос пролунав у мене за спиною, і від несподіванки я мимоволі здригнувся. Арманда Вуазен видала смішок, який більш нагадував крик ворони. – Нервуєш? – уїдливо запитує вона. – І правильно робиш. Тут не твоя територія, вірно? Що цього разу тебе привело? Поган обертаєш у християнство?

– Мадам, – незважаючи на образливі її слова, я вітаю її чемним кивком. – Сподіваюся, ви при доброму здоров’ї?

– Прямо-таки сподіваєшся? – Її чорні очі іскряться сміхом. – А в мене склалося враження, що тобі кортить провести мене в останню путь.

– Зовсім ні, – холодно, з почуттям власної гідності відповідаю я.

– От і добре. Тому що ця стара ягничка до лона церкви ніколи не повернеться, – заявляє вона. – Як би там не було, цей горішок не по твоїх зубах. Пригадую, твоя мати казала…

– Боюся, сьогодні я не маю у своєму розпорядженні часу для тривалих бесід, – різкіше, ніж збирався, обриваю її. – Ці люди… – Я жестом вказую на річкових циганів. – Із цими людьми треба терміново розібратися, поки ситуація не вийшла з-під контролю. Мій обов’язок – оберігати інтереси довіреної мені пастви.

– Ох і пустомолотом ти став, – ліниво кидає Арманда. – Інтереси довіреної тобі пастви. Я пам’ятаю тебе ще хлопчиськом, пам’ятаю, як ти грав у індіанців у Маро. Невже у великому місті тебе вчили тільки пихатості й відчуттю власної важливості?

Я сердито дивлюся на неї. Вона єдина у всьому Ланскне завжди хоче нагадати мені про те, що вже давно забуте. Здається мені, що, коли вона помре, разом з нею помре й пам’ять про ті давно минулі дні. І я майже радий цьому.

– А ви, мабуть, мрієте про те, щоб Маро був відданий на відкуп зайдам, – різко відказую я. – Однак інші городяни, у тому числі й ваша дочка, між іншим, розуміють, що, якщо дозволити їм переступити поріг…

Арманда пирхнула.