В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

півдесятком бляшанок, розкидавши порожні по килиму. Він лежав на спині, притиснувши чергову холодну бляшанку до чола. Я опустився в найкращі меблі, що в нас були, — залатане, але годяще крісло-релакс з відкидною спинкою та підставкою для ніг, — й увімкнув телевізор. Пиво на колір та смак скидалося на дитячу сечу, але ми дотрималися звичного ритуалу і сумлінно й безрадісно пили, аж поки не відрубались обидва. Я прокинувся десь на межі дуже пізнього вечора і дуже раннього ранку з відчуттям гидкої губки в роті, наляканий відрубаною головою гігантської комахи, що роззявила на мене свої щелепи, аж поки не усвідомив, що це лише телевізор, оздоблений деревом, зі звислими антенами. Лунав національний гімн, і зірки й смуги розвівалися, зливаючись з широкоформатними кадрами розкішних пурпурових гір і реактивних літаків у небі. Коли на екран нарешті впала завіса статики й снігу, я поплівся до вкритого мохом, беззубого рота вбиральні, тоді — на нижню койку двоповерхового ліжка в нашій вузькій спальні. Бон уже дістався до верхньої. Я влігся і уявив собі, що ми спимо, наче солдати, хоча єдиним місцем біля Чайнатауну, де можна було дістати двоповерхові ліжка, були дитячі відділи надто яскравих меблевих крамниць, якими керували мексиканці чи люди, схожі на мексиканців. Я не розрізняв жителів південної півкулі, але вирішив, що вони не образяться, зважаючи на те, що вони самі в обличчя звали мене китайозою.

Минула година, однак я все не міг повернутися до сну. Пішов на кухню, з’їв бутерброд із салямі, перечитуючи листа від тітки, отриманого вчора. «Любий племіннику, — писала вона, — дуже дякую за твого листа. Погода останнім часом жахлива, у нас дуже холодно й вітряно». Далі в листі йшлося про її проблеми з трояндами, про покупців її магазину, вдалий візит до лікаря, але ніщо не могло бути важливішим за сигнал про погоду, який означав, що між рядками на мене чекав лист від Мана, написаний невидимими чорнилами з рисового крохмалю. Наступного дня, коли Бон на кілька годин пішов прибирати церкву преподобного, я розчинив йод у воді і наніс на папір, щоб побачити кілька пурпурових цифр. Вони означали сторінку, рядок і слово в «Азійському комунізмі та східному способі знищення» Річарда Гедда — шифр, майстерно придуманий Маном, зробив цю книжку найважливішою в моєму житті. З невидимого послання Мана я дізнався, що моральний дух у наших високий, що відбудова країни йде повільно, однак впевнено, і що його керівники задоволені моїми доповідями. Чому б ні? У вигнанців нічого не відбувалося, вони лише рвали на собі волосся й шкірили зуби. Навряд чи це треба було писати невидимим чорнилом, яке я міг зробити з кукурудзяного крохмалю й води.

Трохи похмільний і трохи сентиментальний, адже цього місяця була перша річниця падіння Сайгона, чи його звільнення, чи обох одночасно, я написав тітці листа, вшановуючи роковину горя. Хоча мій від’їзд був справою вибору так само, як і випадку, зізнаюсь, я не міг не жаліти своїх нещасних земляків, і мікроби їхньої втрати роїлися довкола мене, аж поки я сам, запаморочений, не опинився на дорозі в тумані пам’яті. «Люба тітонько, стільки всього сталося». Лист вийшов уривчастою історією вигнанців відтоді, як вони залишили табір, розказаною з їхнього затьмареного сльозами погляду, — і від неї сльози навернулись на очі й мені. Я писав про те, як нікого з нас не відпускали без допомоги спонсора, який мав гарантувати, що ми не залежатимемо від державної допомоги. Ті, хто не мав безпосередніх добродійників, писали благальні листи компаніям, що колись наймали нас, солдатам, що колись радили нам, коханцям, що колись спали з нами, церквам, що могли змилосердитися, навіть найдальшим знайомим, сподіваючись на спонсорство. Деякі поїхали самі, деякі — з родинами, деякі родини були розділені та роздроблені, декому вдалося лишитись у теплому кліматі заходу, що нагадував про дім, але більшість відіслали далеко до штатів, назви яких наші язики не здатні були вимовити: Алабама, Арканзас, Джорджія, Кентуккі, Міссурі, Монтана, Південна Кароліна і так далі. Про нашу нову географію ми говорили своєю версією англійської, з наголосом на кожному слові, так що Чикаго перетворився на Чик-а-го, Нью-Йорк звучав подібно до Ню-арка, Техас розбився на Тех-ас, Каліфорнія стала Ка-лі. Перш ніж залишити табір, ми обмінялися номерами телефонів і своїми новими адресами, знаючи, що нам знадобиться телеграф біженців, щоб дізнатись, у яких містах найкращі роботи, в яких штатах найнижчі податки, де найкраща допомога, де найменше расизму, де живе більшість тих, хто схожий на нас і їсть подібну їжу.

Якби нам дозволили лишитися разом, писав я тітці, ми могли б створити самодостатню колонію поважних розмірів, прищ на заду американської політики, — з готовими політиками, полісменами, солдатами, з нашими власними банкірами, продавцями й інженерами, з лікарями, юристами та бухгалтерами, з кухарями, прибиральниками і покоївками, з власниками фабрик, механіками і клерками, зі злодіями, повіями та вбивцями, з письменниками, співаками та акторами, з геніями, вчителями та божевільними, зі священиками, монашками та монахами, з буддистами, католиками і прихильниками каодай[31], з людьми з Півночі, Центру та Півдня, з людьми талановитими, посередніми та дурними, з патріотами, зрадниками та нейтралістами, з чесними, корумпованими та байдужими, — якої цілком вистачило б, щоб обрати власного представника в Конгресі й мати голос у нашій Америці — Маленький Сайгон, так само розкішний, розпусний й розбитий, як і оригінал; і саме тому нам не дозволили лишитися разом, саме тому бюрократичним указом нас розсіяли по всіх широтах і довготах нашого нового світу. Хоч би де ми опинилися, ми знаходили один одного, і наші дрібні клани збирались у підвалах, у церквах, на задніх дворах у вихідні, на пляжах, куди ми приносили пакунки з нашою власною їжею й напоями, замість купувати з лотків за більші гроші. Ми як могли намагалися воскресити в пам’яті головні страви нашої культури, однак, відколи ми залежали від китайських ринків, наша їжа набула неприйнятно китайського присмаку — ще один удар у грушу нашого приниження, що лишив нам кисло-солодкий присмак ненадійних спогадів, достатньо точний, щоб пробудити минуле, і достатньо зрадливий, щоб нагадати, що воно пішло навіки, що його нема, разом з гідним різноманіттям, ніжністю та складністю нашого універсального рибного соусу. О, рибний соус! Як ми скучили за ним, люба тітонько, без нього ніщо не смакує, як слід, і як же нам хочеться на острів Фукуок, де діжки до країв наповнені найтоншим букетом чавлених анчоусів! Іноземці переважно обмовляли цю пікантну рідку приправу найтемнішого кольору сепії