Ана-Марія Еріш - Будь моєю фіктивною, Ана-Марія Еріш

Глава 11. Єва

- Тобі так пасує ця сукня, - сказала Аліна Русланівна. – Ти будеш найпрекраснішою нареченою. І найщасливішою.

От тільки я так не вважала. Так, сукня і справді була чудовою. Жінка самостійно допомогла мені намалювати саме таку, яка мені би пасувала, і навіть знайшла якусь дуже відому дизайнерку, що вже на за кілька днів представила нам творіння. Вона була пишною, проте не такою, як лялька на самоварі. Ніжні рукава крильця та тендітна вишивка на корсеті робили мій образ неймовірно ніжним. Зовсім не таким, як звикла. Я завжди намагалась бути сильною, і мій одяг мав би відповідати. Проте в день свого весілля я могла бути тендітною дівчинкою. Такою, як я колись була.

- Сукня і справді чудова, - погодилась я. – Але чи не занадто це? Можливо варто щось змінити.

- Навіщо? – здивувалась дизайнерка. – Це саме те, що потрібно, Єво. Ваше весілля пройде просто ідеально. Я ж бачила запис тієї пропозиції. Це було так романтично.

- Маю визнати, що Кір і мене здивував, - зізналась Аліна Русланівна. – Не очікувала, що мій син здатен на таке. Все ж кохання до Єви його сильно змінило. Нарешті тепер ми погуляємо на його весіллі.

Я ледве змусила себе посміхнутися. На жаль Олена на кілька днів мала поїхати по роботі, і тепер я проходила через це одна. Вірніше зі мною постійно була мати Кіра, яка справді намагалась нам допомогти. Вона була настільки щасливою, що інколи було важко дивитися їй в очі. Я завжди вміла гарно брехати, проте зараз мені було важко це робити. Особливо коли Аліна Русланівна вірила, що ми з її сином будемо разом назавжди. Я ж то знала правду.

- Ти якась сумна, - сказала вона, коли ми залишилися вдвох. – Можливо ти хочеш іншу сукню…

- Ні, все чудово, просто я… - але я не знала як їй все пояснити.

- Просто ти хвилюєшся, - продовжила вона. – Я розумію, мені теж було страшно, коли я виходила за Костянтина. Весь час здавалося, що я буду для нього поганою дружиною та не зможу зробити щасливим. І цей страх тримався ще довго, - жінка мені посміхнулась. – Та коли ти бачиш його, і розумієш, що тепер він лише твій, то все відходить на другий план. Коли знаходиш свою людину та пов’язуєш з ним життя, то світ змінюється.

- Так, ви маєте рацію, - мені вдалося посміхнутися. – Весілля це лише невеликий клопіт перед щасливим сімейним життям.

- Ну або так, - розсміялась жінка. – Давай перевдягайся, і я хочу тобі дещо подарувати.

Мені вже було цікаво, що ж саме Аліна Русланівна приготувала для мене. Тому я швидко зняла цю прекрасну сукню та перевдягнулась в звичайні джинси та темно-синю сорочку. Взувши кеди та надягнувши окуляри, я захопила куртку та рюкзак. За мить ми вийшли та сіли в машину мами Кіра. Їхали ми не дуже довго, та не одразу я зрозуміла, що ми прямуємо до них додому.

- Що ми тут робимо? – запитала я.

- Всі питання потім, - загадково посміхнулась вона.

І хоча мені було ну дуже цікаво, та все ж я вирішила зачекати. Ми мовчки вийшли з машини та попрямували до будинку. І в такій самій тиші піднялися до гардеробної. Я ще тут ніколи не бачила, проте по кількості поличок одразу зрозуміла, що це вона. Аліна Русланівна дістала звідкись коробочку та протягнула мені її. На вид найзвичайнісінька, проте вона приховувала в собі справжній скарб. Коли я відкрила її, то побачила дещо прекрасне.

Це була фата. Така біла та ніжна, ніби зіткана з найтонкішого павутиння. Всіяна маленькими білими камінчиками, що утворювали химерний візерунок. Обережно я витягнула її, розглядаючи детальніше. Жінка ж допомогла мені вдягнути її та підвела до дзеркала. Як лише одна річ могла так сильно змінити мене?

- Вона така прекрасна, - прошепотіла я.

- Це моя весільна фата. Саме в ній я колись вийшла заміж за батька Кіра. Я завжди думала, що коли в мене буде донька, то я подарую їй. Проте в мене двоє синів, - посміхнулась Аліна Русланівна. – Тому тепер дарую фату тобі. Вона так тобі пасує.

- Я не можу її прийняти, - так само тихо відповіла я.

- Якщо тобі не подобається, то я зрозумію, - м’яко продовжила жінка. – Ми придбаємо будь-яку іншу…

- Справа не в цьому, - видихнула я.

Я обережно взяла фату та поклала в коробочку. Присівши на крісло, я не одразу змогла подивитися на Аліну Русланівну. Ця жінка була так не схожа на всіх інших, кого я знала. Проте так нагадувала мені мою маму. Вони би знайшли спільну мову.

- Просто ця річ належить вашій родині. І я не хочу забирати її у вас, - намагалась пояснити я. – Можливо колись ви захочете подарувати її комусь іншому.

- Єво, - вона обережно присіла поруч. – Я розумію, що в тебе було не просте життя. Та й мій синочок не подарунок. Проте я бачу, як він до тебе ставиться. І він тебе справді кохає, - в мене ж на очах виступили сльози, але мені так не хотілося її розчаровувати. – І хай там як, та ти вже частина моєї родини. І, не дивлячись ні на що, назавжди нею залишишся. Я ніколи не мала доньки, та завжди мріяла. І зараз я маю шанс на це.

- Я не заслуговую на це, - прошепотіла я.

- Кожен заслуговує на те, аби мати родину, - посміхнулась вона. – Хто його знає, може сама доля послала нам одне одного. Я буду щаслива вважати тебе за свою доньку.

- Дякую, - відповіла я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍