Дроянда - Кохання за сценарієм (але не за його), Дроянда

— Як я виглядаю? — запитала вона, обернувшись до Микити.

Він уважно подивився на неї, ніби запам’ятовував кожну деталь.

— Неймовірно, — сказав він, підходячи ближче. — Але чогось не вистачає.

Микита взяв з полиці свою чорну куртку і накинув їй на плечі.

— Щоб не змерзла, — пояснив він.

Аня усміхнулася, відчуваючи тепло його турботи.

— Ну що, ходімо? — запитала вона.

— Ходімо, моя красуне, — відповів Микита, взявши її за руку.

Вони вийшли з квартири і попрямували назустріч ранковому сонцю, що тільки-но починало підніматися над горизонтом.

Вони йшли вулицею, де ще майже не було людей. Місто тільки прокидалося, а світанкове сонце заливало все ніжним золотистим світлом. Аня вдихнула прохолодне повітря і відчула, як її переповнює спокій.

— Гарно, правда? — запитав Микита, не відпускаючи її руки.

— Дуже, — відповіла вона, спостерігаючи, як перші промені сонця пробиваються крізь листя дерев.

Вони дійшли до маленької кав’ярні, яка щойно відкрилася. Усередині було затишно, пахло свіжозвареною кавою та випічкою.

— Сідаємо тут? — запитав Микита.

— Так, давай, — погодилася Аня.

Вони вибрали столик біля вікна. Микита замовив чорну каву, а Аня — капучино та круасан.

— Знаєш, — почав він, дивлячись їй у вічі, — мені здається, що це один із найкращих наших ранків.

Аня усміхнулася, злегка схиливши голову.

— І мені.

Вона зробила ковток кави, а потім, наче щось згадавши, поставила чашку на стіл.

— Ой, ми ж мали писати продовження книги!

Микита засміявся.

— Так, але ж хіба життя не найкращий сюжет?

Аня задумалася. Він мав рацію. Іноді найкращі історії пишуться самі по собі.

— О, це приємний бонус, — усміхнувся Микита, подивившись на Аню. — Що будемо брати?

— Ну, раз така справа, можна спробувати щось особливе, — відповіла вона, переглядаючи меню.

— Тоді два фірмових десерти і ще один капучино для моєї дівчини, — сказав він офіціантці.

Аня злегка почервоніла від його слів, але нічого не сказала, тільки усміхнулася.

— Чудовий вибір! — офіціантка записала замовлення й пішла.

— Твоя дівчина, так? — жартома перепитала Аня, підперши голову руками.

Микита схилився ближче.

— А хіба ні?

Аня нічого не відповіла, але відчувала, як її серце забилося швидше.

Аня зітхнула, дивлячись у чашку з кавою.

— Я просто… боюся, що ти можеш передумати.

Микита взяв її руку в свою й ніжно стиснув.

— Суд постановив, що вона може бачити Колу тільки за визначеним графіком. І я не збираюся змінювати свого рішення. Жанна втратила шанс бути частиною нашого життя.

Аня подивилася йому в очі, шукаючи там правду.

— А якщо вона почне діяти через суд?

— Тоді я зроблю все, щоб захистити Колу. І тебе.

Вона ще трохи помовчала, а потім тихо сказала:

— Добре. Я тобі вірю.

Микита усміхнувся й легенько провів пальцями по її щоці.

— Дякую, Аню. Ти — моя сім'я.Микита трохи здивувався, почувши це від Ані.

— Інше місто? Ти серйозно? — Він уважно подивився на неї.

Аня кивнула.

— Так, Микито. Давай почнемо все з чистого аркуша. Там, де нас ніхто не знає, де немає минулого, тільки ми і наше майбутнє.

Микита задумався. Це було несподівано, але водночас… звучало правильно.

— А як же твоя робота, твоя книга, Кола?

— Книгу я можу писати де завгодно. А робота… я зможу знайти дистанційну або нову. Головне — бути поруч із тобою.

Він усміхнувся й узяв її за руки.

— Якщо ти впевнена, то я готовий.

Аня відчула, як її серце забилося швидше.

— Тоді вирішено. Ми їдемо!

Прийшовши до квартири, Аня одразу взяла ноутбук і відкрила файл із книгою.

— Треба дописати цю главу, — сказала вона, зосереджено дивлячись на екран.

Микита сів поруч, спостерігаючи, як її пальці швидко бігали по клавіатурі.

— Я думав, ми відпочинемо після прогулянки, — пожартував він.

— Робота не чекає! — усміхнулася Аня.

Через годину глава була завершена. Вони перечитали її разом, внесли останні правки, і Аня переслала текст у редакцію, де працювала Таня.

— Готово! — задоволено видихнула Аня.

Вона швидко написала супровідний лист:

"Привіт, Таню! Відправляю тобі нову главу. Буду чекати на твою думку. Сподіваюся, що тобі сподобається. Чекаю на відповідь!"

Натиснувши кнопку "відправити", вона відкинулася на спинку дивана.

— Ну ось, тепер можна трохи відпочити, — сказала вона, повертаючись до Микити.

— Я знаю ідеальний спосіб, — хитро всміхнувся він і міцно обійняв її.

Микита усміхнувся і ніжно провів пальцями по її щоці.

— Поїдемо на невеличку подорож. Хочеш змінити обстановку?

Аня здивовано подивилася на нього.

— Серйозно? А куди?

— Це сюрприз, — загадково відповів він.

— Але ж Кола... — почала вона.

— Все під контролем. Завтра вихідний, він може залишитися в моїх батьків. Вони будуть раді провести з ним час.

Аня задумалася на кілька секунд, а потім її обличчя осяяла усмішка.

— Ну гаразд, ти мене зацікавив!

— От і чудово, — сказав Микита, нахиляючись, щоб її поцілувати. — Тоді збирай речі. Завтра вранці вирушаємо!

Микита різко підхопився, його обличчя зблідло.

— Що?! — голос у нього затремтів.

Аня теж перелякано подивилася на нього.

— Що сталося?

— Кола... — прошепотів він, швидко хапаючи ключі. — Його вдарили, і він знепритомнів!

Аня миттю підбігла до нього.

— Я їду з тобою!

Вони вибігли з квартири та швидко сіли в машину. Микита нервово стискав кермо, його серце калатало. Аня теж хвилювалася, її руки тремтіли.

— Все буде добре, — намагалася вона його заспокоїти, хоч і сама ледве стримувала паніку.

Коли вони приїхали до садочка, вихователька чекала їх біля входу.

— Він у медкабінеті, лікар уже оглянув його…

Микита, не слухаючи більше нічого, кинувся до сина, а Аня побігла за ним.