Rada Lia - Зоряна та двері в просторі, Rada Lia

Розділ 16. Зоряна відкриває свою таємницю Пенелопі.

От і настав день народження Далії. Зоряна скромно сиділа на краєчку червоного оксамитового дивана, що притулився в кутку кімнати. Навколо пищали, кричали та голосно сміялися діти. Якраз цієї миті повз неї пробігла, репетуючи та махаючи руками, бліда дівчинка у фіолетовому платтячку зі світлими кучерями й рожевими щічками. Одна з гостей іменинниці. 

— This is Dahlia's friend. She, like you, is from Ukraine (Це подруга Далії. Вона, як і ти, з України), — прошепотіла їй на вухо Пенелопа.

Зоряна задивилася на це маленьке дівча, яке нагадувало дорогу порцелянову ляльку в магазині дитячих іграшок. В дитинстві Зоряна обожнювала ходити в такі місця й роздивлятися там нові ляльки.

Пенелопа сиділа поруч з Зоряною й сперечалася про щось зі своєю мамою. Коли мама вийшла з кімнати, роздратовано зачинивши за собою двері, Пенелопа повернулася й з посмішкою простягнула подрузі шматок шоколадного торта. Взагалі-то Зоряні тут подобалося. Її подруга жила в п'ятнадцяти хвилинах пішої прогулянки від бульвару Ла-Рамбла. Квартира, де проживала Пенелопа разом з мамою та сестричкою, була досить затишною та просторою, з багатьма вікнами. Особливо, в порівнянні з квартирою, де жила Зоряна з батьками. Пенелопа запевнила дівчинку, що це стандарт і, що тут всі так живуть, маючи в середньому від трьох кімнат у кожній квартирі. «Це, мабуть, того, що в Іспанії заведено жити великими сім’ями й зі своїми батьками, — подумала дівчинка, — добре, що в Україні не так. А то б довелося жити в одному помешканні з тіткою». 

В очах мерехтіло від шпалер зі строкатими візерунками й жовтого та червоного кольору меблів. Всюди на стінах висіли сімейні фотографії, на яких Пенелопа з сестричкою та мамою щасливо посміхалися та обіймалися. 

До Зоряни несподівано підбігла іменинниця Далія — маленька смаглява кучерява дівчинка в блакитному комбінезончику. Вона простягнула їй своє рожеве маленьке ведмежатко.

— She shows that she likes you (Це вона так показує свою прихильність), — всміхнулася Пенелопа. 

Серце Зоряни завмерло. Це було таке саме ведмежа, як те, яке тато обіцяв їй купити ще два роки тому. Тільки маленьке. Вона притиснула його до себе й поглянула на дівчинку з вдячністю.

Після обіду, коли святкування дня народження Далії закінчилося й на дворі вже було не так спекотно, Пенелопа провела Зоряну до бульвару Ла-Рамбла. 

— My dad died in a car accident four years ago (Мій тато загинув в автокатастрофі чотири роки тому), — розповідала вона, — Since then, my mother and sister have been my only family (відтоді мама та сестричка — це вся моя сім'я).

Від цих слів у Зоряни болісно защеміло в грудях і перехопило подих. Руденька рвучко схопила Пенелопу за плечі й міцно обійняла, попередньо співчутливо поглянувши наповненими сльозами очима в очі іспанки. В однієї з Зоряниних подруг нещодавно тато загинув на війні. Вона добре пам’ятала відчай і горе в тій сім'ї, і як тоді малодушно дякувала Богу за те, що то був не її батько, й одночасно звинувачувала себе за такі думки. 

Розмовляючи, дівчата непомітно дійшли до підвалу. Зоряна різко зупинилася, щоб попрощатися з Пенелопою. Подруга розгублено озирнулася, сподіваючись побачити Зоряниних родичів:  

— Where do you live and where is your family (Де ти живеш і де твоя сім'я)? 

Потоптавшись невпевнено на місці, Руденька раптом схопила Пенелопу за руку й з силою потягла за собою вниз по східцях. Від хвилювання в неї виступив піт на лобі, а руки й ноги тряслися. Та дівчинка все одно вперто тягнула подругу за собою. Та ж, нічого не розуміючи, опиралася й намагалася вирватися. Попри супротив, Руденька зупинилася лише тоді, коли вони вдвох опинилися біля її дому в рідному місті Кропивницький. Тяжко дихаючи, вона повернулася до іспанки й сказала: 

— I don’t know how to explain it to you, but we are in Ukraine just now (Я не знаю як це тобі пояснити, але просто зараз ми в Україні). 

Весь спектр емоцій почергово відобразився на обличчі Пенелопи. Спочатку вона спантеличено нахмурилася й потерла лоба. Потім, ніби щось зрозумівши та здивувавшись цьому, округлила очі й підняла брови високо вгору. І, нарешті, не знати чого, задоволено посміхнулася. Вона обняла Зоряну й сказала, що тепер це буде їх великою таємницею. Потім розвернулася, метнувши своїм темним волоссям в повітрі, та швидко щезла у надрах підвалу.

А вже ввечері ця сама Пенелопа зустрічала темну чаклунку Алоїзу, яку повинна була провести до магічного королівства Алоїзіади або Королівства тисячі вогнів, як ще його називали. Дівчинка мала нести сумку чаклунки, а потім прибирати в її замку. За свої послуги вона отримувала невеличку платню, таким чином хоч якось допомагаючи мамі. Їй було холодно та страшно, але вона мусила прислужувати Алоїзі, оскільки її сім’я перебувала в дуже скрутному матеріальному становищі. Їм навіть погрожували виселенням з квартири за несплату боргів. 

Інші прислужники подейкували, що Алоїза та їй подібні чорнокнижники таємно керують містами й навіть країнами в людському світі та й взагалі маскуються під звичайних людей. Що нібито ці чаклуни входять до урядів різних країн. Втім, бути довго серед простих смертних їм важко і вони повертаються до своїх королівств, які знаходяться в паралельній, до нашої, реальності. Тільки там вони можуть бути собою, ні від кого не ховаючись і не прикидаючись. Говорили також, що вони й не люди зовсім. Дівчинка сумнівалася в цьому, позаяк їй важко було уявити, ким ще вони можуть бути, як не людьми. Але розмірковувати про це було цікаво і можна було якось згаяти час, поки вона чекала. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍