Psevdonim - Ера Агонії, Psevdonim

Мортеус спостерігав за падінням Вельзена, як некромаг спостерігає за розкладанням мертвого тіла – з холодною цікавістю, з похмурим задоволенням, з відчуттям виконаної роботи. Падіння міста не викликало в нього нічого, окрім тріумфу – темного, жорстокого тріумфу переможця, що здобув владу над страхом, що підкорив людський дух, що перетворив життя на нескінченну муку.

Вельзен, колись символ людської сили та надії, тепер лежав у руїнах, не фізичних, а духовних. Кам'яні стіни, міцні будівлі, величні храми – все залишилося на місці, не зруйноване, не пошкоджене, але порожнє, мертве зсередини. Місто втратило свою душу, свою життєву силу, свою людську сутність, перетворившись на привид, на тінь, на втілення агонії, що випромінювала хвилі страху, відчаю, безнадії, відчутні навіть на відстані.

Мортеус відчував цю темну енергію, що виходила від Вельзена, як некромант відчуває енергію смерті від свіжої могили. Це була енергія його перемоги, енергія його влади, енергія Амулета Агонії, що просякнула місто, заразивши його наскрізь, перетворивши на джерело страждання, на форпост темряви в людському світі.

Тепер Вельзен належав йому. Не у фізичному сенсі, не як завойоване місто, а у духовному, у темному, некромантичному розумінні. Він не прагнув влади над камінням та будівлями, над вулицями та площами, над тінями колишнього життя. Він прагнув влади над душами, над розумом, над страхом вельзенців, і він її отримав. Місто належало йому, як мертве тіло належить могильнику, як душа належить демону, як страждання належить агонії.

Мортеус вступив у Вельзен – не як завойовник, не як правитель, а як господар, що повертається у свій похмурий маєток, що оглядає свої темні володіння, що насолоджується плодами своєї жорстокості. Мерці, його вірні слуги, супроводжували його, мовчки крокуючи руїнами колишнього міста, перетворюючи його прихід на похоронну процесію, на символ остаточної смерті Вельзена.

Вулиці були порожні, будинки закриті, тиша стояла важка, гнітюча, немов перед вибухом. Зрідка лунали стогони поранених, шепіт божевільних, виття голодних псів, але в основному панувала тиша – тиша страху, тиша відчаю, тиша міста, що померло у пащі агонії. Вельзен зустрів свого нового господаря – не з криками вітання, не з поклоном підкорення, а з мовчазним жахом, з безпорадною агонією, з порожнечею, що заповнила його душу.

Мортеус пройшов вулицями Вельзена, оглядаючи руїни колишнього життя, вдихаючи сморід страху, насичуючись енергією страждання, відчуваючи себе тріумфатором, повелителем темряви, володарем агонії. Він піднявся на головну площу, колись жвавий центр міського життя, тепер порожню та занедбану, оточену мовчазними будівлями, що нагадували порожні очниці мерця. В центрі площі він зупинився, піднімаючи Амулет Агонії догори, звертаючись до мертвого міста, до його невидимих мешканців, до темних сил, що опанували Вельзен.

"Вельзен, ти мій," – промовив Мортеус, не голосом, а думкою, спрямовуючи свою волю в амулет, перетворюючи його крик на темний маніфест, на оголошення своєї влади над містом страху. "Ти – перший крок до підкорення світу, перший камінь у фундамент мого темного королівства агонії. Ти – символ моєї перемоги, приклад для інших міст, що чекають на свою долю, на прихід некромага Мортеуса, повелителя страху, володаря агонії, що йде шляхом болю та жорстокості, заражаючи світ, місто за містом, душа за душею."

Вельзен мовчав у відповідь, але його тиша була сповнена не покори, а агонії – безпорадної, нескінченної, жалібної агонії міста, що померло у пащі страху, міста, що стало першою жертвою темної експансії некромага Мортеуса, що відкрив шлях до зараження світу, до перетворення його на своє темне королівство страждання. І тріумф у руїнах був лише початком його темної перемоги. Наступні міста вже чекали на свою чергу.