Андрій Анатолійович Кокотюха - Темні таємниці

заплутані. Ще й усі тутешні казочки розказали: нате вам прокляту дорогу, нате вам вурдалачі ікла. У звичайну голову не вкладається. Через те й спускали випадки на гальмах.

Ольга завмерла.

– Вважаєте, дві попередні смерті…

– Чому ні? – підхопив Вадим. – Цілком. Контрабанду женуть сюди давно.

– Забагато збігів, – вона хитнула головою. – Припустімо, Яна з Євгеном справді на когось нарвалися. Чому його труп знайшли, а Яна зникла – питання окреме, – Ользі помітно важко давалися ці слова. – Якщо інші смерті мають ту ж природу, тобто якщо контрабандисти прибирали випадкових свідків власної злочинної діяльності, це означає – вони надто часто втрачали пильність. Не в’яжеться.

– Посперечаємося, – відбив Чотар, трохи скидаючи швидкість. – На власні очі встигли переконатися: місця тут глухуваті й лиходії сидять далеко від людських очей. Розслабляє. Звідси втрата пильності з усіма прикрими наслідками. Не забувайте: чутки про зникнення людей гуляють паралельно. І ми з вами досі не розібралися, звідки ноги ростуть. Адже вони не прив’язані до жодної з місцевих казочок.

– Можна подумати, ви вивчили весь тутешній фольклор, – пирхнула Ольга.

– Веду до того, що все в теорії в’яжеться.

– Це лише ваша теорія.

– Контрабас – реальність. Значить, можливі й інші похідні версії.

– Давайте не гадати на кавовій гущі, – тепер чулося роздратування.

– Не будемо, – кивнув Чотар. – Але лишаюся при своєму. Місцеві контрабандисти можуть бути причетні до вбивства Євгена та зникнення Яни. Або, як варіант, щось про це знати. Відкидати варіант не варто.

– Так само, Чотарю, не варто переключатися з пошуку моєї доньки на пошук контрабандистів.

– Ось чого боїтеся! – вигукнув Вадим. – Заспокою, Ольго. Нам навіть вигідніше відкрито шукати Яну. Не ризикуватиму дурно, ставлячи себе під зайвий удар. Тим більше не збираюся ризикувати вами.

Ольга не заспокоїлася, зібралася знову заперечити.

Чотар знову скинув швидкість і загальмував.

– Що сталося? – запитала стривожено.

– Нічого особливого. Ми просто приїхали.

– Куди?

Покрутивши головою, вона не побачила довкола нічого, крім поля й лісових стін.

– На фінішну пряму. Якщо карти не брешуть, ось ця дорога заведе нас прямісінько в Піщане. Туди, де ми маємо розкрити всі темні таємниці.

Чотар кивнув ліворуч.

2

Перше враження – апендикс.

Іншого порівняння для побаченого Ольга не знайшла. Вони їхали широкою трасою, що нікуди не звертала, у бік, протилежний учорашньому напряму. Лише тут, в одному місці, від неї мовби відбрунькувався відросток. Тягнувся точно прямо, лежав перпендикулярно, кінець зникав між деревами.

Дорога виглядала дуже штучно.

– Так і є, – Вадим ніби прочитав її думки. – Я цікавився. Її проклали у середині сімдесятих. До того, як уже знаєте, у Піщане діставалися лише шляхом, який навідали вчора. Не дуже зручно, погодьтеся. У цьому ж місці, казали, розчищали ліс. Частину навіть вирубали, пеньки викорчували.

– Усе для того, аби мати дорогу у віддалене село?

– Не забувайте: там збудували елітний санаторій. Пустили спеціальні автобуси з Шацька й навіть із Луцька. Тепер дорога в жахливому стані, та все одно хоч якісь залишки асфальту. Уперед.

Викрутивши «бублика» вліво, Чотар акуратно повернув, вирівняв машину.

Спершу рухалися не так, як по основній трасі, та все ж рівненько. Проте щойно віддалилися кілометрів на п’ять і наблизилися до лісу, під колесами побільшало ям. Вадимові довелося рухатися повільно, аби не влетіти в котрусь із них. Та все одно кожну об’їхати не виходило. Тож мандрівка в Піщане поступово перетворилася на щось подібне до автородео.

Далі дорога повела між деревами. Ольга відчула те саме, що вчора, – наче їде в пастку, мишоловку. Зараз позад неї зачиняться дверцята – і привіт, не вибратися. Прикрість була ще й у тому, що не лізти в пастку вона не могла, не мала права. Адже приманкою служить єдина, рідна, кохана донька, хай наробила дурниць. Ольга налаштувалася на будь-які неприємності й готова була все подолати, аби в результаті хоч щось дізнатися про Яну. Хтозна, раптом останніми днями вона дійсно накручує себе без міри. Проте загальна атмосфера цілковито відповідала настрою.

– Не бачу вказівників, – мовила.

– Яких?

– Таких, знаєте, при дорогах. Таблички з написами. Піщане, десять кілометрів чи скільки там…

– Думаю, були колись, – кивнув Чотар. – Тільки не лише тут, багато де їх покрали. Здають на брухт, як дроти зі стовпів.

Десь поновлюють вказівники. А тут – для кого…

– Місце справді виглядає всіма забутим.

– То ми ще не приїхали. До речі, не десять.

– Тобто?

– Двадцять два. До Піщаного від основної траси двадцять два кілометри.

– Як на мене, небагато.

– Для водія, ще й із пристойним авто – згоден. Але ж бачите дорогу. Крім того, село за лісом, додатковий чинник.

Глушина, класична глушина. Колись це інакше називали.

– Як?

– Спокій, Олю. Санаторій «Затишок» гарантував повну ізоляцію від зовнішнього світу та проблем. Зміна обстановки. Як зараз кажуть, перезавантаження.

Поки рухалися крізь ліс – вирішили помовчати. Нарешті посвітлішало, машина виповзла на відкритий простір. Далі дорога повела трохи вгору, на пагорб. Щойно піднялися й пірнули вниз, далеко попереду замаячили перші хати.

Хутори.

Ніби казковий велетень узяв невеличкі приземкуваті будиночки й розкидав, граючись, на де-не-де порослій деревами місцині. Густе листя затуляло хати від чужих очей, й Ольга спробувала вгадати, чи є там, за низенькими старими парканами, життя. Проминувши перший хутір, нікого не помітила. Коли наблизилися до другого, навперейми вилетів скуйовджений пес, обгавкав автівку й чкурнув у придорожні чагарі. Хазяїн за собакою не з’явився, але Ольгу не полишало відчуття: за ними з-за дерев стежать недобрі очі.

Чим далі їхали, тим більше будинків опинялося в полі зору. Тільки все одно звичні сільські вулиці тут мало що нагадувало. Хати стояли безладно. Але в розкиданості теж убачався певний порядок, навіть задум тих, хто колись оселився тут, ховаючись від переслідувань і тим самим відгороджуючись від великого світу. І виглядало – люди тут справді ховаються. Не ясно лишень, від кого, адже чужі тут дійсно не ходять.

Село потопало в буйній зелені садів, у прочинені вікна машини не затікали – вривалися п’янкі пахощі груш та яблук, що тільки вистигали, наливалися першим соком. Ольга навіть відчула в роті присмак – любила білий налив, зелений, хрумкий та кислий. О цій порі жіночки вже виносили плоди на стихійні ринки й продавали, як вважала вона, за безцінь. Хоч останніми роками намагалася закупатися в перевірених супермаркетах, уникаючи далекої від санітарії та гігієни вуличної торгівлі, повз перші, із власних садів фрукти ніколи не проходила.

Крутила головою в