Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

 

– Якщо ти так ставишся до них, чому вони взагалі тут? Навіщо тримати дружин, яких ти, схоже, навіть не поважаєш?

 

Емір зупинився, повернувшись до мене. Його погляд був гострим, але в ньому ховалося щось більше – втома.

 

– Кохання? – він похитав головою. – Це поняття тут не має великого значення. Тут важливіше традиції, репутація, зв'язки.

 

Я глянула йому прямо в очі.

– Тобто ти женився через традиції?

 

Він усміхнувся – гірко, ледь помітно.

– Довго не хотів одружуватися взагалі. Але з часом зрозумів: це неминуче. Першу дружину, Лейлу, обрав мій батько. Аміру… – він помовчав, ніби обирав слова. – Це було більше політикою, ніж почуттями.

 

– А любов? Була хоч якась?

 

– Ні, – відрізав він, його голос звучав твердо, майже байдуже. – Заради любові тут не одружуються.

 

Я задумалась, спостерігаючи, як легкий вітерець ворушив його темне волосся.

– І все ж ти був гарячим, як і Салім, – кинула я, намагаючись розрядити атмосферу.

 

Емір посміхнувся трохи тепліше.

– Був, – визнав він. – Я знав, що гроші зносять дах, що вони змінюють людей. Я дуже переживав за Саліма, бо бачив, що його дух авантюризму заводить його в небезпечні ситуації.

 

Я зупинила його своїм поглядом.

– І ти знав, чим він заробляв?

 

Емір різко обернувся до мене.

– Звісно, знав. Знав усе: і як, і де.

 

Моє серце стислося.

– І про мене теж?

 

Він кивнув, вдивляючись у мене так пильно, що я не змогла відвести погляд.

– Так, знаю. Знаю, як він тебе використовував.

 

Його слова пронизали мене, мов удар.

– Ти думаєш, він мене використовував?

 

Емір зітхнув, підійшов до лавки та сів поруч. Його голос став м'якшим, але не менш рішучим.

– Я думаю, що він брав тебе із собою в той світ, у який ти не мала потрапляти. Салім був гарячою головою. Якби він був обережнішим, якби міг стримувати свої бажання, то зараз, можливо, сидів би з нами тут.

 

– Ти шкодуєш про його вибір?

 

– Ні, – відповів він майже одразу. – Я шкодую, що не зміг його вберегти. Шкодую, що йому дісталося занадто багато свободи, яка перетворилася на його загибель.

 

Я мовчала. У його голосі звучало щось, що мене лякало. Не злість, не образа, а біль. Глибокий, невимовний біль.

 

– І ти думаєш, що це виправдовує твою поведінку з жінками? – я різко змінила тему.

 

Емір підвів на мене погляд, у куточку його вуст з'явилася усмішка.

– Який зв'язок?

 

– А такий, що ти ставишся до своїх дружин, як до прикрас. Зневажаєш, а ось  потім здивуєшся їх поведінці у відповідь!

 

Він підняв брову.

– Тобі хочеться захистити їх? Ти так сильно розумієшься у відносинах між чоловіками та жінками? Особливо коли між ними великі гроші?

 

– Ні, – усміхнулася я. – Мені хочеться розібратися, хто тут хто.

 

Емір замовк, потім підвівся.

– У цьому домі кожен сам за себе, Анастасіє. Запам’ятай це.

 

 

Він рушив до виходу, але, зупинившись на півдорозі, додав:

– І не забувай. Ти ще не моя дружина. Поки що…

 

 Його слова зависли в повітрі, залишаючи мене наодинці зі своїми думками та все більшим бажанням знайти відповіді на питання, які виникли за цей вечір.