Ізмайлова - Не чіпай то на свята, Ізмайлова

розкішній чотирикімнатній квартирі на Подолі. Ще двічі — у Шевченків, точніше, в заміському будинку Діаниних батьків. Це був просторий і дуже затишний будинок у селі Підгірці неподалік Києва. Поки тато з мамою відпочивали в закарпатському санаторії, ми, як у підліткові часи, раділи «пустій хаті». Поки нам і Владі щастило й жодного разу не доводилося першого січня знімати дощик і кольоровий папір хлопавок із шафи та люстри.

Щойно сіли із Северином у машину, я одразу увімкнула підігрів сидінь:

— Ну як так? Навіть природа нахабним чином краде меджик муд. Снігу, ти де? — бурмотіла собі під ніс.

— Що ти завелася з тим новорічним настроєм? У кожному закладі, офісі вже встановлені ялинки та лунає новорічний плейліст, який ще встигне набриднути за місяць,— уже роздратовано промовляв чоловік.

— А де ми сьогодні зустрічаємося? — перевела я тему.

— На Оболоні, в «Тірамісу-Бар», десь неподалік парку «Наталка».

Ми вже не уявляли, як то можна проводити вихідні чи свята без «Щасливої сімочки». Кілька років поспіль разом їздили відпочивати в Одесу, на Шацькі озера та за кордон. На зимовий період переходили в хатній режим — грали в «Мафію», чимчикуючи від однієї хати до іншої. То була ціла подія, адже ми не лише вдавали мирних жителів, а ще й смачно ласували фірмовими стравами тієї господині, яка приймала цього разу на своїй території. Чого ми лише не їли: лазаньї, вареники, печені, пасти з креветками та пюре з котлетами. Логічно, що ці здибанки ніхто не міг пропустити. Навіть якщо хтось хворів, то приповзав у захисній медичній масці, сідав за окре­мий столик і, наминаючи, грав віддалено.

Ми припаркувалися одночасно із Шевченками. Віктор допомагав Діані вийти з машини. Він тягнув її за руку, ніби розкачував, перед стрибком. Зазвичай подруга граційно виходила з автівки: з-за відчинених дверцят водійського місця спочатку показувалась довга нога, потім рука з каблучкою, а затим, ніби пава, і вся Діана. Але останні кілька місяців вона віддавала перевагу їздити на пасажирському сидінні, щоб кермо не притискало вагітний живіт.

З вереском я підбігла до неї, щоб обійнятися. Ми всі з нетерпінням чекали на перше малятко нашої компанії, але мовчки усвідомлювали, що це дитятко вщент розіб’є наші традиції та впровадить нові.

— Привітусики-лялюсики,— прикладаючи вухо до Діаниного живота, бубніла я.

— Уль, пора тобі прийняти, що там хлопчик,— жартувала подружка.

— А раптом щось ще зміниться?

— Бачу, третє УЗД із чіткою чоловічою ознакою тебе не переконало.

Коли ми зайшли в кафе, Пархоменки та Влада вже гортали меню. Інтер’єр закладу був виконаний у рожевому, бежевому та бірюзовому тонах. Складалося враження, ніби сидиш у зефірці. Зимові дрібні ліхтарики покривали велику барну стійку, а біля вікна стояла висока штучна ялинка, прикрашена масивними рожевими іграшками та пухнастими гірляндами. Звісно, грав Сінатра та його Holy night.

Після звичних обіймів усі по черзі запитували Діа­ну, як вона себе почуває, хоче сісти біля вікна чи, можливо, біля стіни. Перші два місяці після опри­люднення новини про поповнення подруга мужньо витримувала додаткову опіку, але згодом почала дратуватися. Тому ми домовилися, що робитимемо ці надмірні знаки уваги, лише вітаючись із нею, а потім уявлятимемо, що вона звичайнісінька українська пані без ознак додаткового життя всередині.

— Сашко, ви вже щось замовили? — запитав Северин у Пархоменка, поправляючи нагеленого чуба.

— Ми всім замовили. Хлопцям — по великому яєчному сніданку, дівчатам — сирники, Діані — яєчню та сирники, адже в ній ще сидить хлоп. Хтозна, що вона сьогодні захоче,— сам сказав і сам пореготав Пархоменко.

— А я з учорашнього дня мрію поснідати карбонарою,— сідаючи навпроти вікна, протараторила Шевченко.— Навіть по дорозі сюди зробила замовлення по телефону.

Влада весь час вела відверто емоційне листування в телефоні. Вона то червоніла, то голосно тицяла пальцями в айфон, то нервово пила воду.

Я піймала її погляд, коли вона вчергове схопила склянку, щоб зробити ковток, але та була порожня. Оскільки Влада сиділа з другого боку столу, то розмова наша була простою: вона лише кивнула на моє німе запитання і я зрозуміла, що листувалася з Павлом.

— Пропоную не затягувати, а одразу визначитися із місцем проведення новорічної вечірки,— дістав свою червону шапку з балабоном Сашко.

— Зачекай! — підскочила Валерія.— Папірці з адресами в кишені пуховика.

Пархоменко швидко дістала заздалегідь підготов­лені записки та вкинула в шапку.

— За традицією витягає наступну оселю для святкування той, у кого тусили минулого разу. Шевченки, хтось із вас повинен це зробити.

— Нехай Діанка тягне,— махнув рукою Віктор.

— Та,— втягуючи спагеті, нерозбірливо пробурмотіла Діана,— я ж зайнята. Зараз ще сирники піднесуть. Давай ти.

Кучерявий друг без зайвої інтриги за першу секунду опустив руку в шапку, за другу оголосив: Василя Касіяна, 2/1.

Усі почали радісно гомоніти. Усі, окрім нас із Северином. Ми несамовито любили друзів, але саме цього року не хотіли витягнути свою адресу. Причина занадто примітивна: другого січня нам обом потрібно було виходити на роботу в той час, як усі друзі мали зимові канікули до п’ятнадцятого.

Діанка побачила наші зніяковілі обличчя і зай­шлась сміхом. Під час вагітності вона мала дивовижне гоготіння, немов якийсь чолов’яга з тридця­тирічним стажем куріння вселився в тіло нашої вродливої Діани. І коли ми чули цей басистий звук, всіх накривала ще дужча хвиля реготу. Це виглядало та звучало вкрай незвично.

— Що ж поробиш,— нервово Северин провів рукою по чубу,— давати задню ми не будемо. Не вперше ж ми гулятимемо в нашій однушці на Теремках? Та й нас усього семеро. Поки що…

— На правах приймаючої сторони я запрошу ще свою студентську подругу Морквинку, тобто Маргариту. Вона нещодавно бідкалася, що немає де святкувати, то просто спатиме в чудо-ніч,— повеселішала я.

— Отже, восьмеро. Саме така кількість тісненько, але зручно розміститься в нашій кухні-студії. Більше нікого не приймаємо,— затвердив Северин.

Усі жваво взялися за гарячу каву, яку приніс молодий офіціант. Влада жбурнула телефон у сумку й замовила собі шоколадний фондан. Ця доза глюкози саме в такому вигляді повинна була її заспокоїти.

— Друзі, традиційно рухаємося з меню за сценарієм «Прізвище+3» та плануємо таємного Санту,— витираючи губи серветкою, сказала Валерія.

— Так-так,— відповіла я та дістала із сумки ноутбук,— можемо взяти минулорічне меню та вдосконалити. Всі, хто приходить під одним прізвищем, несе три страви з таблиці, яку я надішлю в нашу групу. Хазяйка оселі, тобто я, готує гарячі страви.