Стівен Кінг - Аутсайдер

class="p">— Ви зробили дуже прикру помилку, — сказав Ґолд. — І ви, джентльмени, самі це бачите.

— Жодних помилок, — відповів Ралф. — У нас є відбитки, є свідки, що його знають, і вже дуже скоро в нас будуть перші результати ДНК-тесту. Збіг поставить крапку в цьому питанні.

— А, та в нас невдовзі теж дещо з’явиться, — сказав Ґолд. — Поки ми тут розмовляємо, до справи взявся мій детектив, і шанси на успіх високі.

— Що? — рявкнув Семюелз.

— Навіщо псувати сюрприз? — усміхнувся Ґолд. — Спершу подивимося, що там розвідає Алек. Якщо мій клієнт усе правильно мені розповів, то, гадаю, у вашому човні з’явиться ще одна пробоїна, Білле, а човен уже й так нівроку протікає.

Згаданий вище Алек був Алеком Пеллі, детективом з Поліції штату на пенсії, який тепер працював тільки на юристів, що розслідують кримінальні справи. Коштував він дорого і роботу виконував добре. Якось за чаркою Ралф спитав у Пеллі, чому той перейшов на Темний бік [55]. Пеллі відповів, що у свій час засадив за ґрати принаймні чотирьох чоловіків, у чию невинність тільки потім увірував, тож треба спокутувати провину. «А ще, — сказав тоді він, — пенсія — паршива штука, як не вмієш грати в гольф».

Дарма зараз міркувати, за чим цього разу погнався Пеллі… якщо покласти, що то не якась химера чи адвокатський блеф. Ралф уважно роздивлявся Террі, знову шукав провину, та бачив лише занепокоєння, злість і спантеличення — вираз чоловіка, якого заарештували за щось таке, чого він не робив.

Тільки він зробив-таки, про це свідчили всі докази, й останній цвях у його домовину вб’є ДНК. Його алібі було майстерно склепаним путівником до хибного шляху, такі знайдеш хіба в романах Аґати Крісті (чи Гарлана Кобена). Завтра зранку Ралф візьметься розбирати цей магічний трюк — спочатку опитає колег Террі, потім перевірить розклад конференції, особливу увагу приділяючи часу, коли почався й закінчився виступ Кобена.

Навіть іще не взявшись до цього завдання (а то його хліб насущний), Ралф уже помітив у алібі Террі одну проріху. Арлін Стенгоуп бачила, як Френк Пітерсон сідає в білий фургон Террі о третій. Джун Морріс бачила закривавленого Террі в парку Філіс приблизно о шостій тридцять — мати дівчинки сказала, що в місцевих новинах почався прогноз погоди, тож час точний. Лишався проміжок у три з половиною години, а цього більше ніж достатньо, щоб подолати сімдесят миль [56] від Кеп-Сіті до Флінт-Сіті.

А припустімо, що на парковці біля «Делікатесів Джералда» місіс Стенгоуп бачила не Террі Мейтленда? Припустімо, що то був спільник, дуже схожий на Террі? Або просто вдягнений, як Террі, у кашкет і футболку «Золотих драконів»? Малоймовірно, поки не візьмеш до уваги віку місіс Стенгоуп… і ті товстенні окуляри, що вона носить.

— То ми закінчили, джентльмени? — спитав Ґолд. — Бо якщо ви дійсно маєте намір лишити містера Мейтленда під вартою, то в мене ще купа роботи. Й один із перших пунктів у списку — поспілкуватися з пресою. Не скажу, щоб я це дуже полюбляв, але…

— Брешеш, — кисло промовив Семюелз.

— Але в такий спосіб я відволічу їх від оселі Террі й дам його дітям змогу зайти до будинку так, щоб їх не переслідували й не фотографували. Передусім я подарую цій родині трохи спокою, який ви так зневажливо в них відібрали.

— Лиши це для телекамер, — відказав Семюелз і показав на Террі пальцем, немов також говорив до суддів і присяжних: — Ваш клієнт замучив і вбив дитину, і якщо його рідні стали невинними жертвами, то він сам у цьому винен.

— Повірити не можу, — мовив Террі. — Ви навіть не опитали мене перед арештом. Жодного запитання не поставили.

— Що ти робив після промови, Террі? — спитав Ралф.

Террі похитав головою — не заперечуючи, а мов би проясняючи думки.

— Після? Разом з усіма став у чергу. Але завдяки Деббі ми попали десь у кінець. Їй треба було в туалет, і вона хотіла, щоб ми її почекали, а потім уже стали всі разом. Її довго не було. Багато хлопців теж пішли до вбиральні, щойно закінчилися питання й відповіді, але в жінок завжди довше виходить, бо… ну, ви самі знаєте, бо кабінок менше. Ми з Евом і Біллі пішли до газетного кіоску, трохи там побули. Коли Деббі повернулася, черга протягнулась аж у вестибюль.

— Яка черга? — спитав Семюелз.

— Ви що, у танку живете, містере Семюелз? Черга по авто­графи. Усі отримали примірник його нової книжки «Я казав, що зроблю». Вона врахована в ціну квитка. У мене є така одна, з підписом і датою, і я з радістю вам її покажу. Тобто якщо ви вже не винесли її з будинку разом з іншими моїми речами. На той час, коли ми дісталися столу з Кобеном, було вже за п’яту тридцять.

Якщо так, подумалося Ралфу, то його уявна прогалина в алібі Террі звузилася до вушка голки. Доїхати з Кеп до Флінта за годину теоретично можливо — обмеження швидкості на автомагістралі становить сімдесят миль, і копи рідко звертають увагу на авто, що їдуть зі швидкістю вісімдесят п’ять чи навіть дев’яносто. Але звідки тоді в Террі взявся час на скоєння злочину? Якщо тільки в нього немає спільника-двійника, але як так могло вийти, враховуючи повсюдні відбитки Террі — і на гілці також? Відповідь: ніяк не могло. А ще — навіщо Террі спільник, що так на нього схожий або вдягається як він, або і те, і друге разом? Відповідь: ні до чого.

— Інші викладачі англійської весь час стояли з тобою в черзі? — спитав Семюелз.

— Так.

— Автографи роздавали в тій самій великій залі?

— Так. Здається, її називають бальною залою.

— А що ви робили, коли отримали свої автографи?

— Пішли їсти разом із вчителями з міста Броукен-Арроу, яких зустріли, стоячи в черзі.

— І де ви їли?

— У закладі під назвою «Вогнище». Це стейк-хауз за три квартали від готелю. Прийшли туди десь о шостій, випили трохи перед їжею, замовили десерт. Гарно час провели, — сказав Террі мало не тужливо. — Здається, усього нас було дев’ятеро. Потім разом пішки повернулись до готелю, там потрапили на вечірню дискусію, де обговорювали складні питання в таких книжках, як «Убити пересмішника» і «Бойня номер п’ять». Ев і Деббі пішли ще до завершення, а ми з Біллі лишилися до кінця.

— І коли це було? — спитав Ралф.

— О пів на десяту чи щось таке.

— А потім?

— Ми з Біллі випили в барі по келиху пива, пішли до себе в номер і лягли спати.

«Слухав промову видатного автора детективів, поки викрадали малого Пітерсона», — подумав Ралф. Вечеряв із вісьмома іншими людьми, коли малого Пітерсона убивали. Сидів на панельній дискусії з теми заборонених книжок, поки Віллов Рейнвотер везла його на таксі від «Прошу, джентльмени» до вокзалу в Даброу. Він знає, що ми підемо до його колег, що знайдемо тих учителів із Броукен-Арроу, що поговоримо з барменом у ресторані «Шератону». Він знає, що ми переглянемо плівку з камер спостереження й дістанемо той примірник останнього бестселера Гарлана Кобена. Він має це все знати, він же не дурний.

І якщо його історія підтвердиться,