Улас Олексійович Самчук - Юність Василя Шеремети

хто переможе? Хієна, хадеки, п’яст, визволене пепеес, бльок національних меншин, праві, ліві, селянські, панські, робітничі, добрі, недобрі... Хто з них здобуде серця і душі виборців, що повні зарозумілости сидять собі по своїх селах, присілках та хуторах, зовсім мало думаючи про Варшаву, сойм і всіляку політику. Здобуто і обставлено виборчі домівки. Посаджено мужів довір’я, секретарів та секретарок. Понавішувано плякатів, летючок, закликів та карикатур. Йдуть засідання, влаштовуються мітинги. Кричить і крутиться машина, що має сфабрикувати для сойму та сенату послів, заступників народніх прав, оборонців народу у найвищих державних інстанціях.

Хатина, де живе Білоус, найменше надається на якусь показовість. Вона заховалась далеко в ярузі, заросла бур’янами та кущами шипшини, згризена часом, бита непогодами, крива, сліпа, похилена на правий бік. Світлиця, яку займає Білоус, має два вікна, але обидва наполовину забиті рудою бібулою, або заткані старими ватовими вояцькими “фуфайками”, тому в ній вічний сутінок, дух гнилизни, мишей і вогкости. Кривий, розхитаний, поточений шашіллю столик, два таких самих стільці, невиразного кольору залізне ліжко, засиджена мухами літографія наслідника царевича Олексія і кавалок люстра творять її оздобу.

Сьогодні та хата живе, роїться життям, бурлить і хвилюється. Гурток “Юнацтво” обрав її за місце своїх зборів. Ще ніколи не було присутніх стільки членів і навіть нечленів на зібранню, як цього вечора. Кілька десятків прийшло і стоять, мов у церкві на Страстях чи на Водохрищі, не можуть рушитись, чекають, слухають. Перед ведуть не Прихода, не Козенко і не Шеремета. Сьогодні тут на першому місці Шпачук та Микола Гнатюк, та ще хіба Біленко, та завжди замурзаний Москалюк... Це їхнє сьогодні свято, хоча Козенко також не думає пасти задніх. Вже говорив Шпачук, Прихода і Гнатюк. Це головні. Це ті, що завдадуть тон до-ре-мі! На помах їхніх рук може прилучитись до концерту і решта присутніх. Насамперед, розуміється, Авенір Козенко. Він, товариш Козенко, сам Козенко... Його носик завзятюще поривається показати себе, гніді оченята горять і не згоряють. Який він цього року інший! Він же й сам пробував писати вірші, але хто винен, що вони йому не вдалися. Тепер він проти віршів. Гурток, мовляв, не для того “покликаний до життя”. Він вживає такі “розумні” вислови: покликаний до життя, об’єктивні передумови, розснаження скупченої енергії. Го-го!.. Він справжній промовець. Мовляв, мусить бути якесь розснаження скупченої енергії. Це він говорить про всіх присутніх, яким, мовляв, “замкнено п’ястуком уста”. Боже мій! Які шорсткі образи. А тому вносить пропозицію змінити характер гуртка. Козенко був завжди винахідлива людина. Він і зараз є такий. Він подає ідею. Ось вона виложена, мов на лопаті. Гурток мусить перестати бавитися “віршиками”, Чупринківськими “треньки-бреньками”... Є багато важливішої роботи...

Він говорить, мов добрий пастор. Кілька слухачів з ним погоджуються. Він відкрив голу, сліпучу істину, і як з нею не погодитися. Шпачук його підтримує цілком. Він ще раз підняв дириґентську паличку.

— Товариш Козенко, — каже він мітинговим голосом, — говорить правильно. З Приходою погодитись не можна. Писати віршики, розводити кохання, зубрити Іванова не маємо часу...

— На що ж тоді потрібний тобі час? — вмішався без дозволу Прихода. Але Шпачук покликається на велику революцію, вказує на неї перстом і каже:

— Революція поставила перед нами великі завдання. Боротьба трудового народу за своє право почалась і ще не скінчилась...

Серед стоячого гурту виривається, мов лупа, кілька “правильно”. Темрява не дозволяє їх усіх бачити. Вона передбачливо закрила ті обличчя, бо так краще. Ніхто не буде до них придивлятися, бо й так нічого на них не побачить. Маленька лойова свічка сліпає на краєчку прогнилої шалівки вікна. Вона освітлює тільки тих, що спереду, і кілька ґудзиків вояцької “фуфайки”, якою запхана розбита віконна шиба.

Головує на цей раз Гриб. Це для нього велика честь. Він поважно, мов жрець чорної маґії, дивиться в темноту і роздає “голоси”. — Прошу! — киває він, коли хто підносить руку. — Говори.

Василь також смикається. Якось не може він втримати сверблячого язика, хоч говорити він просто не вміє. Але як інакше випхати думку, яка засіла в голові, як не з допомогою язика? А можливо сьогодні якраз щось вийде. Вже стільки говорилося, нерви підняті, настрій створено, Шеремета підносить руку. Він хотів смикнути її назад, але чорний маґ уже помітив її, і Василь має слово. Він встає, хвилинку ковтає слину, кидає поглядом то сюди, то туди, а все уникає чужих очей, ніби робить щось нечесне.

— Я хотів, властиво, сказати небагато. Не забуваймо товариші... що ми не в соймі... Коли б ми були в соймі, то нам справді не треба було б писати віршики і зубрити Іванова, як слушно казав товариш НІпачук... Але ми, на жаль, в українській гімназії... Це так є. Шкода... Тут треба і Іванова, і віршиків, і... Словом, поки не виросли вуса, не лізь у гусари... — Це хлопцям подобалось. Дехто посміхнувсь. — Я хочу сказати словами Дантона, що їх вирізьблено на його пам’ятнику в Парижі: після хліба, найперша справа є виховання народу!.. — О! Це вже щось... Як це прийшло Василеві на язик. Це сильно. Всі хлопці мало не ахнули. Коли це сказав сам Дантон (не всі, правда, знають хто це такий), і коли це вирізьблено на пам’ятнику та ще й у Парижі!.. Цього досить. Сам Шпачук ледве встоїть, діставши такого облизня. А Василь чує себе гладіятором, що прохромив свого суперника і переможно став ногою на його грудях. Йому плеще форум, і він кланяється. Тепер він переходить до виборів. — Підемо до них... Ми ще не управлені подавати голос, але ми поможемо подати його тим, що вже управлені, але які не знають, куди його подати. — Ні. Це рішуче добре. Всі його розуміють. — Бо треба, щоб ці перші вибори виграли ми, а не інші. Оце й усе. При цій нагоді я хочу сказати ще й таке: тут кілька разів говорено про товариша Приходу. Байдуже, за чи проти... Не байдуже хіба те, що того товариша не всі добре зрозуміли. Хотілося б знати чому? Хіба він сказав щось погане? Що нам треба учитись, це ясно. Що політикувати ми ще не доросли, це також ясно. Що ж тут лишається неясним?

І на цьому Шеремета скінчив. Скінчив без кінця. Треба було сказати це виразніше, запальніше. Здається, всі цього чекали. Шеремета не говорив, а мимрив. З ним багато погоджувалось, але він не міг їх пізвати за собою,