Джо Аберкромбі - На лезі клинка

— Це Харод Великий? — запитала вона.

— Е-е, так. У темні віки, задовго до Союзу, він воював за те, щоб возз'єднати Три Королівства. Харод Великий став першим верховним королем.

«Ну ти й дурень, — подумав Джезаль, — вона це і без тебе знає, всі це знають».

— Арді, я гадаю, що твій брат був би...

— А це Баяз, Перший з-поміж магів?

— Так, він був найвірнішим радником Харода. Арді...

— Це правда, що для нього досі тримають місце у Закритій раді?

Джезаля захопили зненацька.

— Я чув, що там стоїть вільний стілець, але я не знав, що...

— Вони всі виглядають такими серйозними, правда?

— Е... Гадаю, тоді були серйозні часи, — відказав він, криво усміхаючись.

Проспектом на величезному, змиленому коні, відсвічуючи на сонці золотими крильцями шолома, нісся лицар-герольд. Дрібні службовці розбігалися, даючи йому дорогу, і Джезаль також спробував м'яко відвести Арді вбік. На його превелике здивування, вона не рухнулася з місця. Кінь пролетів за кілька дюймів від неї, так близько, що вітер здійняв її волосся Джезалю в обличчя. Вона обернулася — від хвилювання її щоки розрум'янилися, а в усьому іншому на ній ніяк не позначився близький подих смерті.

— Це був лицар-герольд? — запитала вона, коли знову взяла Джезаля під руку і повела вглиб Алеї Королів.

— Так, — пискнув Джезаль, гарячково намагаючись оволодіти своїм голосом. — На лицарів-герольдів покладена велика відповідальність. Вони передають послання короля у кожний куточок Союзу. — Його серце втишилося. — І навіть за Кругле море, в Енґлію, Дагоску і Вестпорт. Їм довірено говорити від імені короля, і тому вони можуть розмовляти лише про королівські справи, і ні про що інше.

— Коли я добиралася сюди, з нами на човні був Федор дан Хаден, лицар-герольд. Ми розмовляли декілька годин. — Джезаль зробив безуспішну спробу приховати своє здивування. — Ми говорили про Адуа, про Союз, про його сім'ю. До речі, згадувалось і твоє ім'я.

Джезаль знову не спромігся приховати збентеженість.

— У зв'язку із прийдешнім Турніром. — Арді нахилилася до нього ще ближче. — Федор висловив думку, що Бремер дан Горст розіб'є тебе в пух і прах.

Джезаль ледь не похлинувся, але зробив гарну міну при поганій грі.

— На жаль, багато хто дотримується цієї ж думки.

— Але, сподіваюся, що не ти?

— Е...

Вона зупинилась і стисла його долоню, серйозно поглянувши йому в очі.

— Я впевнена, що ти здолаєш його, що б там не казали. Мій брат дуже гарно про тебе відгукується, а він скупий на похвалу.

— Е-е, — промимрив Джезаль. — В його пальцях приємно поколювало. Її очі були такі великі і темні, що він відчув, що розгубив усі слова. Вона якось по-особливому покусувала свою нижню губу, і через це він забував про все на світі. Прегарну, пухку губу. Він і сам був би не проти її трохи покусати. — Що ж, дякую, — Джезаль дурнувато всміхнувся.

— Так ось він який — парк, — сказала Арді і відвернулась від Джезаля, милуючись зеленню. — Він навіть гарніший, ніж я уявляла.

— Е-е... ага.

— Це так чудово — бути в серці всього! Я провела півжиття на задвірках. Тут, мабуть, ухвалюють стільки всього важливого, і тут так багато видатних людей. — Арді провела рукою по листю верби, що росла біля дороги. — Коллем хвилюється, що на Півночі може розпочатися війна. Він переймався моєю безпекою. Мабуть, тому й хотів, щоб я приїхала сюди. На мою думку, його хвилювання даремні. А ви як гадаєте, капітане Лютар?

За кілька годин до цього він був у блаженному невіданні щодо політичної ситуації, проте зараз потрібна була якась осмислена відповідь.

— Ну, — мовив він, напружено згадуючи ім'я, а тоді з полегшою продовжив, — цього Бетода не завадило би провчити.

— Кажуть, на його боці двадцять тисяч північан. — Вона нахилилася до нього і прошепотіла: — Варварів. Дикунів. Я чула, він іще з живих полонених здирає шкіру.

Джезаль подумав, що навряд чи це годяща тема розмови для молодої леді.

— Арді... — почав було він.

— Але я впевнена — поки нас захищають такі чоловіки, як ви і мій брат, нам, жіноцтву, нічого турбуватися.

І вона відвернулась та подріботіла далі доріжкою. Джезалю знову довелось прискоритись, щоб її наздогнати.

— А то Будинок Творця? — Арді кивнула в бік похмурого обрису велетенської вежі.

— Так, це він.

— І туди ніхто не заходить?

— Ніхто. Принаймні за моє життя такого не траплялось. Міст суворо охороняється.

Він кинув на вежу похмурий погляд. Тепер йому здавалось дивним, що він ніколи про неї не замислювався. Коли живеш в Аґріонті, на вежу не звертаєш уваги. Просто сприймаєш її як належне.

— Гадаю, вежу опечатали.

— Опечатали?

Арді наблизилась до нього майже впритул. Джезаль озирнувся, але на них не дивились.

— Хіба не дивно, що ніхто туди не заходить? Хіба це не загадково?

Він майже відчував, як вона дихає йому у шию.

— Я маю на увазі, чому би просто не знести двері?

Джезаль відчув, що йому надзвичайно важко зосередитись, коли Арді так близько. Він задумався на мить, на одну жахливу і захопливу мить, чи вона, бува, не фліртує з ним? Але ж ні, звичайно, ні! Вона ще не звикла до міста, от і все. Проста собі сільська дівчина... хоча вона нахилилася зовсім близько. Якби тільки вона була трохи менш звабливою чи трохи менш впевненою! Якби тільки вона була трохи менш... сестрою Веста!

Він прокашлявся й окинув оком доріжку, марно сподіваючись знайти, на кого відволіктись. По доріжці йшло кілька людей, але жодного з них він не знав, окрім...

Чари Арді раптом розсіялись, і Джезаль відчув, як його шкірою забігали мурашки. В їхній бік кульгала, спираючись на палицю, скоцюрблена, надто тепло вдягнена як для такого сонячного дня постать. Чоловік ішов, згорбившись і з кожним кроком наче здригаючись, тому швидші перехожі намагалися оминати його стороною. Джезаль спробував відвести Арді вбік, поки він їх не помітив, але вона вміло вивернулась і попростувала прямо до кульгаючого інквізитора.

Він звів голову, коли вони наблизились, і його очі зблиснули, впізнаючи Джезаля. У того завмерло серце. Тепер подітись було нікуди.

— О, капітане Лютар, — дружньо мовив Глокта і, присуваючись трохи заблизько,