Тоні Моррісон - Пісня Соломона

я нічого не сказав. Покійника треба шанувати. Я вийшов і помився. Прийняв ванну, вдягнув чисту сорочку й пішов нагору...

Мейкон знову перервав оповідь і торкнувся губи. Неначе біль, що з’явився в його очах, походив звідти.

— У ліжку... — сказав він і замовк. Надовго. Дояр уже гадав, що не розповідатиме далі. — У постелі. Там я її застав, коли відчинив двері. Лежала, притулившись до нього. Гола-голісінька. Виціловувала його. Мерця — білого, роздутого, з кістлявими руками. І ссала пальці на тих руках.

Хочу, щоб ти знав, які муки я пережив після цього. Чого тільки не передумав... Чи Ліна і Корінтіанс від мене... Але дійшов думки, що таки від мене, бо ж отой розсучий син нічого не міг як мужчина. Ще задовго перед тим, як я там оселився, ефір відібрав у нього всю чоловічу силу. Та й тесть не переймався б аж так дуже кольором шкіри дітей, якби вони були не мої. Я згадав, як він помагав Рут родити... Не кажу, що між ними дійшло до того найбільшого. Однак жінку можна потішити розмаїтими штучками, навіть якщо тобі не стоїть. Так чи сяк, а правда одна: Рут лежала з покійником і ссала його пальці. Якщо жінка дозволяє собі таке з мерцем, то що вона виробляла з ним, коли був живий? Таку жінку хіба що вбити на місці. Клянуся тобі, дуже довго я шкодував, що зглянувся, коли Рут просилася не вбивати її. Помилував її не тому, що боявся втратити маєток... Знаєш, сину, іноді я не можу стриматися. Несе мене гнів. Ось і сьогодні, коли вона сказала: «Я доця мого татка» — і підсміхнулась...

Мейкон глянув на Дояра. Із синового обличчя зник вираз замкнутости, шкіра переливалася різними відтінками.

— Я не злий, — сказав, трохи затнувшись, батько. — Хочу, щоб ти це знав. Або ж вірив у це. Мало хто ставиться так серйозно до своїх обов’язків, як я. Не роблю з себе святого, просто ти мусиш знати все. Я на сорок років старший від тебе, а за сорок років мене вже не буде. Якщо коли-небудь тобі знову спаде на думку кинутися на мене, то подумай, на кого кидаєшся. І затям собі, що наступного разу я не дамся. Хоч і старий, та не дамся.

Мейкон звівся й засунув хусточку в кишеню.

— Нічого тепер не говори. Добре подумай про все, що я тобі сказав.

Мейкон повернув клямку і, не озирнувшись, вийшов із кімнати.

Дояр сидів на краю ліжка. Стояла тиша, лише легко дзвеніло в голові. Дивно, все почуте його не обходило. Неначе якийсь незнайомець присів поруч на лавочку в парку, повернувся до тебе й відкрив душу. Глибоко співчуваєш йому, чудово розумієш мотиви його вчинків, але співчуття стоїть і на тому, що ніщо з розказаного анітрохи не зачіпає тебе й не загрожує тобі. Зовсім інакше було менш як годину тому. Тільки-но звідси вийшов незнайомець, чужинець — той самий чоловік, на якого Дояр так обурився, що вдарив його з усієї сили, яку міг зібрати. І досі тіпалося плече, як і тоді, коли він піддався нестримному пориву розбити батькові обличчя. Йдучи сходами нагору до своєї кімнати, Дояр почувався одиноким. І справедливим. Побачив, що сильний ударив безборонного, й утрутився. А хіба не на цьому світ стоїть? Хіба не так чинять справжні чоловіки? Хіба не захищають слабких перед сильними? Те, що на місці слабкого й сильного — мати й батько, дуже боліло, але не змінювало суті. Ні. Він не вдаватиме, що вчинив це заради любови до матері. Надто вже нематеріальна, невиразна ця жінка, щоб її любити. Але саме через цю нематеріальність потребувала захисту. Вона не була матір’ю-рабинею, затурканою, згорбленою під тягарем домашньої роботи й турботи про домашніх, мордованою звіром у подобі чоловіка. Не була й уїдливою мегерою, що має для захисту лайку, завжди готову злетіти з гострого язика. Рут була бляклою, розпливчастою, доволі непростою жінкою, схильною штучно поводитись і збиватися на манівці. Здавалося, що вона багато знає, але дуже мало розуміє. Такий хід думок був цікавий і новий Дояреві. Досі він ніколи не подумав про матір як про особу, окремішню істоту, що живе своїм життям, осторонь, не зважаючи на сина й не втручаючись у його справи.

Дояр одягнув піджак і вийшов з дому. Пів до восьмої вечора, ще не стемніло. Хотілося пройтися й подихати іншим повітрям. Не знаєш, що й гадати, поки не обдумаєш усього. Важко думати в цій кімнаті, де блищать у світлі лампи срібні щітки з ініціалами М. Д., де на сидінні стільця й досі вм’ятини від батькової сідниці. На небі засвічувалися зорі, а Дояр силкувався осягти правду, збагнути, яка частка тієї правди стосується його самого. Що робити з цими новинами, які звалив на нього батько? Що це було — спроба виправдатися? Що тепер думати про них обох? А передусім — чи правдива його оповідь? Чи робила... чи робила це мати зі своїм батьком? Мейкон сказав, що ні. Що лікар був імпотент. А звідки Мейкону знати? Втім, він знав, що каже, адже надто вже прагнув упевнитися, чи так воно й є насправді. Не махнув би на цю справу рукою, якби була хоч якась можливість того найбільшого гріха. А все-таки припустив, що були «розмаїті штучки».

— Та пропади воно пропадом! — сказав уголос Дояр. — Якого дідька він розказав мені про те все гівно?

Не хотілося про це думати. Що тут вдієш? Лікар помер. Минулого не переробиш.

Збентеження скоро переросло в злість.

— Чокнуті засранці, — шепнув він. — Стукнуті в голову. Якщо він хотів поставити мене на місце, то чому цього не зробив? Прийшов би до мене та й сказав би, як чоловікові пристало: «Ану припини пороти дурниці! Я теж припиню. Обидва припинимо». А я б тоді відповів: «Гаразд, не поротиму». Де там! Приперся з якоюсь химерною баєчкою про те, звідки, чому і як воно взялося.

Дояр прямував до південного кварталу. Може, вдасться знайти Гітару. Хильнути з ним чарку — саме те, що треба. А якщо не вдасться, то піти до Агар. Ні. Не хочу з нею балакати. Взагалі ні з якою жінкою не хочу. Не тепер. Ніякої балачки про схиблення. А вони таки є, оті схиблення. Цілий букет. Сімеєчка хворих на голову. Пілат весь день виспівує й меле нісенітниці. Реба ганяє за першими-ліпшими штанами. Агар... що ж, вона