Ангеліна Кріхелі - Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі

— Та тут все ясно, як божий день! Вона бачить його, згадує свої сни. Закохується. А він, блукаючи квартирою, розуміє, що вона бачить його. Значить, кохає. І теж у неї закохується. А потім марш Мендельсона. І ура! Завдання виконано. І твоє, і моє. Ну як?..

— Що означає закохаються? Невже це так просто?

— Закохуються? Так, досить просто та швидко. Та ще так правдоподібно, що навіть плутають із любов'ю найчастіше.

— Це різне?

— Як день і ніч. Закоханість — це почуття, що є похідне інтересу, захопленості, подяки, вгамування спраги, порятунок від страху перед самотністю, неможливість бути без іншого. Кохання самодостатнє. Але й закоханості вистачить, оскільки переконаність у тому, що це кохання, перекриє з лишком нестачу справжнього почуття. Так майже у всіх земних шлюбах відбувається. І вони навіть примудряються роками, а то й десятиліттями підтримувати цю переконаність.

— А що за марш такий? — спохмурніла Марія, намагаючись виловити з пам'яті спогад із минулих завдань, що вислизав.

— Весілля.

— Але ж у нашому завданні він має померти. Це нечесно стосовно нього.

— Насамкінець він буде щасливим… — знизав плечима Михаїл.

У його погляді промайнув жаль. Маша так і не змогла розібрати, про що саме жалкував її вимушений напарник.

— І це все за двадцять один день? — запитала вона. — Ти при своєму розумі?! Це неможливо!

— Тобі, щоб до мене прив'язатися, знадобилося лише три дні, — просто відповів чорт.

— Та ти!.. Ти!

— М-м?

— Ти самовпевнений індик! — випалила вона, складаючи руки на грудях і відвертаючись.

— Звучить смішно. Ти, виявляється, навіть лаятись не вмієш. Ну, і що я з тобою такою робитиму?

— В якому сенсі?! — різко спитала вона, — Що означає — що ти зі мною робитимеш?!

— Та що ти полохлива така, га?

— Коли розпочинаємо виконання плану? — змовницьким тоном запитала вона, уникаючи небезпечної для неї теми. А раптом він задумав здати її начальству?

— Вчора… — таким же змовницьким тоном прошепотів він, схиляючись до неї, а потім засміявся.

— Але вчора вже… — почала була вона, потім зрозуміла всю безглуздість своїх так і не сказаних слів, теж розсміялася і жартівливо стукнула його долонькою по плечу.

І він раптом перестав усміхатися, дивлячись на неї, наче востаннє, уважно, впиваючись поглядом у кожну рисочку обличчя. А вона не помітила, продовжуючи сміятися. Він усміхнувся й підвівся зі стільця, який зник.

— Як це у тебе виходить? Я пробувала, але на землі мої здібності немов… зникли, мені стало важче. Не так, як… удома… — здивовано спитала вона, помітивши цю маніпуляцію зі звичайним стільцем.

— Уяви, що хочеш, і елементарно отримаєш це зараз.

— Так просто?

— Хіба в тебе вдома це не так само?

— Вдома? Я навіть не думала, як це виходить. Це просто є і все. Тут усе по-іншому.

— Ти нічого не втрачаєш, всі твої здібності нікуди не йшли, просто тут правила їхнього використання інші. Тож просто спробуй.

Вона закусила губу, розмірковуючи, постукуючи кінчиком черевика по підлозі. Потім усміхнулася, міцно заплющила очі, притулилася в долоні, передчуваючи задоволення, і різко розплющила очі.

Він невдоволено струшував із себе мотузки.

— Не зовсім вдало…

— Ой!

— А ти що хотіла?

— Я спінінг хотіла чи сачок… — засмучено відповіла вона.

— Ось тому й не вийшло!

— Чому тому?

— Тому, що все треба уточнювати, конкретизувати, щоб не виходило таких оказій, — він кивнув головою, вказуючи на мотузки, що лежали біля його ніг. — Ви, світлі, тому й слабші, що думки та слова ваші абстрактні, а тому їх можна перевернути, як завгодно і будь-кому. Візьми на озброєння!

— Запам'ятаю, — кивнула вона, таки не зовсім розуміючи, що він мав на увазі.

Він це одразу зрозумів по її обличчю й розчулено похитав головою.

— Нам вже час. А то ми так і решту часу переведемо.

— Так, час! — погодилася вона.

Несвідомим жестом вони простягли один одному руки, обидва злякано глянули на з'єднані долоні, зустрівшись поглядами:

— Це щоб не заблукати!

— Це щоб ти не загубилася!