Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

кімнатки з низькою дощаною стелею, шамотними грубками й мазаними глиною стінами. У дальшій кімнаті жив управитель хутора, а в тій, що ближче до входу, стояли два ткацькі верстати, кожен біля свого віконця.

Ткацька майстерня працювала й при лейтенантові Лаґерльофу, хоча тоді вже платню давали грошима, а не одягом. Пані Лаґерльоф дуже любила це ремесло й ткала рушники, постільну білизну, скатертини, хідники на підлогу, гардини, оббивну тканину на меблі й матерію на сукні — ​одним словом, усе необхідне в господарстві.

Улітку робота в ткацькій не зупинялася. Але восени верстати забирали й ставили натомість довгий низький стіл, заплямлений смолою, і круглі триногі ослони з челядні. Це служило першою ознакою, що на хуторі чекають на шевця, солдата Свенса.

І справді, невдовзі з’являлися швець і підмайстри з великими ранцями. З ранців викладали на стіл підметки, молотки, колодки, дратву, щітки, підківки, шнурівки й дерев’яні цвяхи.

Швець був високий, худий, чорноволосий, з пишними чорними вусами й бородою, здавався суворим і грізним чолов’ягою, справжнім вояком. Проте часто ніяковів і розмовляв несміливо. М’який погляд очей, в усій поставі проглядалася невпевненість. Тож загалом був, мабуть, цілком мирний.

Діти лейтенанта Лаґерльофа невимовно тішилися, коли на хуторі з’являвся швець. За найменшої нагоди щодуху бігли стрімкими сходами в ткацьку. Не так щоб побалакати, бо солдат Свенс був роботящим і мовчазним, більше задля того, щоб побачити, як шиють черевики, від самого початку, коли шкіру натягали на колодку, і до самого кінця, коли нарізали ремінці.

Швець переважно сидів, схилившись над роботою, але відразу підводив голову, почувши на сходах кроки лейтенанта Лаґерльофа.

Вони з лейтенантом були давніми полковими товаришами. Трохи поговоривши про взуття, шкіру для підметок і шевську ваксу, починали згадувати давні історії з часів своєї військової служби. Захопившись бесідою, лейтенантові іноді вдавалося умовити шевця затягнути стару солдатську пісню, не схожу на інші воєнні пісні, бо починалася вона так: «Ми, шведські герої, воювати неохочі». Солдати придумали її в 1848 році на шляху в Данію у поході, прозваному «канапковою війною». Швець Свенс мав одну особливу рису: дуже любив розповідати історії про кравця Лаґера, який часто, бувало, сидів у цій майстерні за часів полкового писаря, бадьорий та бешкетний, на противагу шевцеві — ​похмурому й небалакучому.

— Лейтенант мав би чути, як кравець Лаґер отримав своє ім’я? — ​якось запитав він.

Лейтенант, звісно, знав ту історію, як «отченаш», однак відповів:

— Може, й чув, але ти розкажеш по-своєму.

— Бачте, Лаґер, як і я, був простим солдатом, але служив задовго до мене. У полку подейкували, що раніше його звали Ларсом Андерссоном. А потім солдатам веліли прибрати собі нові імена, бо надто багато розвелося Андерссонів та Юганссонів. Одного разу на військових зборах у Троснесі солдатів, одного за одним, почали викликати до полкового писаря Лаґерльофа, вашого батька, щоб занести в реєстр нове прибране ім’я. Ларс Андерссон також прийшов з товаришами, а полковий писар, звісно, знав, який він бешкетник, бо кравець з року в рік тижнями сидів у Морбацці й усіх обшивав, завжди веселий, завжди жартував. Будь-кого з сусідніх хуторів міг передражнити, демонстрував різні фокуси, як справжній фіґляр, а на барабанах грав так, що здавалося, ніби марширує цілий полк. Але міг і клопоту завдати, бо вигадував усілякі байки, які часто провокували сварки між хуторянами.

— Ну, Ларсе Андерссоне, як тебе записати? — ​запитав полковий писар, напустивши на себе суворість, щоб кравець не вигадав якоїсь каверзи.

— О йой! — ​з вдаваним здивуванням вигукнув кравець. — ​То я можу взяти собі яке хоч ім’я?

Він наморщив чоло, удаючи, наче щосили думає над іменем.

— Так, Ларсе Андерссоне, можеш, — ​сказав полковий писар.

Та він добре знав свого підлеглого, тому додав, що ім’я має бути порядним — ​тут не місце для жартів.

Лейтенант напевно пам’ятає свого батька? Хоч добрий та привітний, але багато хто перед ним нишкнув, бо був він кремезним чоловіком з чорними, кущистими бровами.

Однак кравець не злякався.

— Що ж, хочу називатися Лаґерльофом, — ​сказав він. — ​Ім’я порядне й поважне. Ліпшого в усьому Вермланді не знайти.

Почувши таке, полковий писар аж побагрянів.

— Е ні, не годиться, щоб в одному полку були двоє з одним прізвищем.

— Але щонайменше троє мають прізвище Уґґла, а четверо — ​Ліллегьок, — ​заперечив кравець. — ​Навряд чи хтось сплутає мене з полковим писарем.

— Хіба ти не розумієш, що так не годиться? — ​обурився полковий писар.

— Я не обрав би собі такого імені, якби пан писар не дозволив обрати будь-яке, — ​промовив кравець поважно й скромно. — ​Я ж знаю, що ви ніколи не порушуєте своїх обіцянок.

Обидва замовкли. Полковий писар Лаґерльоф міркував, як би викрутитися з непростої ситуації так, аби весь полк не потішався, що жартун і бешкетник має таке саме ім’я, як у нього.

— Послухай, Ларсе! Тут, у полку, можливо, це ще якось би стерпілося, але вдома, у Морбацці, такі витівки не пройдуть. Якщо наполягатимеш, ніколи більше не зможеш у нас шити.

Отоді кравець злякався, бо ті тижні, коли обшивав мешканців Морбакки, вважав найкращими в році. Ніде його не приймали так приязно й ніде не любили так слухати його байки, як у Морбацці.

— Може, обмежимося прізвиськом Лаґер? — ​наполягав полковий писар, помітивши вагання Ларса.

Довелося кравцеві погодитися на Лаґера. І так його кликали до самої смерті.

Панна

Жила собі одна стара панна. Кілька років вона служила в батьків пані Лаґерльоф у Філіпстаді, коли та ще була маленькою дитиною, а в похилому віці оселилася в Емтервіку. Двічі на рік вона навідувалася в гості в Морбакку.

То була висока, гарна сива жінка. Суворо стиснуті губи, прямий ніс, рішучий характер. Любила священників і проповідників, ходила на молитовні зібрання й швейні гуртки. Годі й розмовляти з нею про танці, любовні романи чи кохання, вона цього терпіти не могла.

А ще не можна було в її присутності погано відгукуватися про людей або заводити балачки про модні сукні. Не бажала чути й про гріховні події у світі.

Важко було з нею спілкуватися. Хіба на теми кулінарії та погоди. Їх вистачало надовго, але ці теми теж, рано чи пізно, закінчувалися, бо стара панна не вирізнялася балакучістю, на запитання відповідала коротко й зважено. Усі знали спосіб, як змусити стару панну заговорити, але в цьому були свої ризики, аякже. Колись вона служила економкою на великому хуторі пробста, а в сім’ї пробста було двадцятеро дітей — ​усі вижили й дожили до дорослого віку. Панна була дуже прихильна до