Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

Старий хитнув головою:

— Там завжди холодно... Але ж це гараж — чого від нього сподіватися? 1, перш ніж ви запитаєте, я сам скажу вам: там нічого не траплялося. Ніхто... ну, ви розумієте, — ніхто там не помирав. Цій будівлі лише п’ять років, і я завжди старанно замикаю її.

— Зрозуміло... — Локвуд стулив долоні. — А чи маєте ви вдома тварин, пане Поттере?

Старий здивовано заморгав і провів мізинцем по довгому пасму волосся, пересунувши його собі на чоло.

— Не розумію, яке це має значення.

— Мені просто цікаво: чи є у вас, наприклад, собаки або коти?

— У дружини є два сіамські коти. Молочно-білі. Пихаті худі тваринки.

— А вони часто заходять до гаражу?

Чоловік замислився:

— Ні. Їм там не подобається. Хоча там досить просторо. Я завжди думав, що їм просто не хочеться бруднити свої гарненькі кожушки, бо там усюди порох і павутиння.

Локвуд позирнув на старого:

— То у вашому гаражі багато павуків, пане Поттере?

— Еге ж, мабуть, ціла колонія. Вони плетуть павутиння швидше, ніж я його прибираю. Але ж цієї пори звичайно так і буває?..

— Не можу сказати. Що ж, я з охотою подивлюся на ваш гараж. Якщо вам зручно, то сьогодні ж, відразу після комендантської години. А тим часом я, на вашому місці, не підпускав би онучку до цього гаражу.

* * *

— Ну, що ви про це думаєте, панно Карлайл? — запитав мене Локвуд, коли ввечері ми їхали автобусом у східному напрямку.

То був останній рейс перед комендантським часом. Дорослих видно не було, зате в салоні юрмилися діти, що прямували на своє нічне чергування на фабриках. Одні дрімали, інші байдуже тупились у вікна. Їхнє спеціальне знаряддя — шестифутові палиці з залізними наконечниками — стояло й гримотіло при стояках біля дверей.

— Схоже ніби на слабкий Перший Тип, — відповіла я, — бо він стояв і не підходив до дівчинки. Але бути тут цілком певним не можна. — Я стиснула губи, відразу пригадавши крихітну світлу фігурку серед темряви Вайсбернського млина.

— Саме так, — відказав Локвуд. — Треба готуватися до найгіршого. До того ж старий сказав, що в гаражі повно павуків.

— Вам відомо про павуків, панно Карлайл? — запитав Джордж, що сидів попереду, і озирнувся на мене.

Це загальновідомий факт: якщо коти не терплять привидів, то павуки дуже люблять їх. Принаймні їх вабить емоційне випромінювання, що виходить від Гостей. Потужні Джерела — зокрема ті, що залишаються активними довгі роки, — часто бувають засновані багатьма шарами запорошеного павутиння, сплетеного різними поколіннями працьовитих павуків. Це одна з найперших речей, на які агенти звертають увагу. Стежки з павутиння часто ведуть до привида. Це знає кожен. Цілком можливо, що це знала й шестирічна Поттерова онучка.

— Так, — відповіла я. — Про павуків мені відомо.

— От і гаразд, — мовив Джордж. — Я просто хотів переконатись.

Ми висіли в східному районі великого сірого міста, недалеко від північного берега річки. Вузенькі вулички з терасами перед будинками були заповнені тінями від підйомних кранів у доках. У сутінках уже почали замикатись тутешні крамнички: заклади душевного зцілення, дешеві кіоски скупників заліза, контори самозваних продавців пасток на привидів з Кореї та Японії. Як і досі, в перші тижні мого перебування в Лондоні, мені від цієї пістряви паморочилось у голові. Люди зусібіч поспішали по домівках. На перехресті засвітився захисний ліхтар; на вікнах довкола опускалися жалюзі.

Локвуд попрямував у провулок. Клинок його рапіри блищав з-під довгого важкого пальта, поли якого підхоплював вітер. Ми з Джорджем тупотіли слідом за ним.

— Як і завжди, Локвуде, — зауважив Джордж, — ми надто поспішаємо. Ти ж не даси мені часу належним чином обстежити будинок і вулицю. Якби я мав хоч один зайвий день, то дізнався б чимало корисного.

— Так, тільки все це буде намарно, — відповів Локвуд. — Тут нема чого по-справжньому досліджувати. До того ж, я вважаю, панна Карлайл буде рада попрацювати з нами. Вона напевно почує щось цікаве.

— Бути Слухачем — небезпечна справа, — зауважив Джордж. — Пам’ятаєш ту дівчину, що працювала в «Епштайна й Гоукса» минулого року? Чудові вуха, неймовірне чуття! Тож вона збожеволіла від усіх тих голосів, що чула, — й стрибнула врешті в Темзу.

Я злегка всміхнулась:

— Маріса Фіттес мала такий самий Талант. Але вона нікуди не стрибала.

Ентоні Локвуд засміявся:

— Чудово сказано, панно Карлайл! А тепер замовкни, Джордж. Ми вже прийшли.

* * *

Будинок нашого клієнта виявився однією з чотирьох нічим не прикметних садиб, що розташувались посередині вулиці. То була типова сучасна споруда. До гаража — солідної цегляної будівлі — вели передні металеві двері й бічні дверцята, що з’єднували гараж із кухнею. Всередині стояли три старі мотоцикли на різних стадіях ремонту — головне захоплення пана Поттера. Ще там був довгий робочий стіл, полиці з інструментами вздовж стіни й величезна колона з ящиків з-під чаю, заповнених старими запасними частинами, колесами та розібраними двигунами.

Ми відразу помітили, що й стіл, і полиці з інструментами були досить-таки чисті, але простір довкола них аж потопав у легенькому серпанку свіжого павутиння. Його мерехтливі нитки обплутували ящики й звисали вниз, до підлоги. У світлі наших ліхтариків здоровенні павуки солідно поспішали в якихось власних, невідомих нам справах.

Кілька годин ми витратили на старанні виміри й спостереження. Джордж, зокрема, уважно нотував якнайменші зміни температури повітря, проте й без нього ми всі відчули, як у сутінках стає дедалі холодніше. Посилився й відчутний запах гнилизни. Десь ближче до півночі повіяло легким вітерцем: я відчула, як на моїй потилиці стало диба волосся. В дальньому кутку гаража, біля самісіньких ящиків, з’явилося легеньке видиво. Воно було нерухоме, схоже на примарну бліду чоловічу постать. Ми спокійно дивились на нього, тримаючи руки на робочих поясах, однак це було даремно — жодної загрози від цього привида не виходило. Хвилин через десять постать зникла. Повітря очистилось.

— Юнак, — зауважив Локвуд. — Убраний ніби в шкіряну уніформу. Хто може щось додати?

Я хитнула головою:

— Я, на жаль, нічого. Мій Зір не такий пильний, як ваш. Але...

— Цілком зрозуміло, що це таке, Локвуде, — перервав мене Джордж. — Я теж бачив уніформу, а це підтверджує мою думку, що з’явилася ще до того,