Erleen Nord - Узурпація: Євіанна, Erleen Nord

— Достатньо, щоб захистити себе, —  відповіла я.

— Я можу тебе навчити освоїти її краще, — його голос цього разу викликав довіру. Мабуть, я почала звикати до його холоду. — В мене є досвід із такою зброєю. Але якщо в тебе є важливіші справи, то не буду тобі заважати.

— Добре, Деяне, але битись будемо серйозно, без піддавків, — сказавши це, я скинула з себе накидку та поклала її поруч зі своїм конем, після чого взяла в руки зброю.

— Цікавий есток, але що означає, що битись будемо без піддавків? — запитав він дістаючи свого меча з-за попереку.

Я взагалі ніколи не бачила та не чула, щоб зброю носили так, як її носив він. Хіба так зручно тримати меча, нехай і такого короткого, на попереці? Втім, схоже, що у нього із цим не було взагалі жодних проблем, а це головне.

— Битись будемо так, наче зійшлись на полі бою, без правил та жалю, — після цих моїх слів я вперше побачила в його очах здивування.

— Я бачу в тобі силу, Діано, але ти точно впевнена?

П’ятеро дітей, що ще якусь мить тому пасли гусей, тепер стояли неподалік та дивились на нас, мабуть, теж очікуючи чогось цікавого. І скажу чесно, я відчула в крові азарт, і також відчула, що мій погляд став таким же холодним, як і його. Мої зелені очі проти його сіро-блакитних.

— Я спробую вбити тебе, Деяне, а ти спробуй вбити мене, — промовила я та стала в стійку.

Ті емоції та відчуття, що пробуджувала в мені його присутність, нарешті змусили мене кинути їм виклик. Я або так і буду мучитись від них, або покажу сама собі, що сильніше за них та цю людину. Нехай тут проллється кров, нехай моя чи його. Це неважливо, головне перебороти ці почуття.

Він завмер наче статуя, поки кінчик мого естока наближався до його шиї. Час наче уповільнився для мене, а в цей випад я вклала всю себе. Досвіду із такою зброєю у мене мало, майже немає, але у своїх уміннях та швидкості я була впевнена повністю.

Втім Деян, що стояв увесь час наче вкопаний, лише за останню мить відвів мій випад в сторону легким рухом самої тільки руки, а сам так і продовжив стояти прямо. Але мене не понесло вслід за моєю зброєю, і я зробила ще декілька випадів. Всі вони були відбиті так само легко. Майстерність Деяна була помітною, але це злило мене все більше. З кожним наступним випадом, із кожною своєю невдачею, я піддавалась гніву все більше. В моїй голові навіть знову рознісся той гострий біль, що був у мене колись в Сірих Птахах та зводив мене з розуму.

В якийсь момент, після ще одного відбитого мого удару, я замахнулась ногою йому в коліно. А коли я взяла в іншу руку ножа, то і сам Деян нарешті став у стійку. Його погляд став не лише холоднішим, а й хижим. А я мисливець, моя справа вбивати хижаків.

— Як скажеш, Діано, — промовив він та нарешті атакував сам.

Його рухи були дуже швидкими та постійно змінювали напрямок, через що було складно зрозуміти, що він взагалі планував робити. Та в якусь мить його меч направився вістрям на мене, і тепер вже моя шия була ціллю зброї. Я ледь встигла ухилитись, але все ж відчула на шиї поріз, а моя кров опинилась на клинку його меча. Це і стало для мене можливістю — поки Деяк здивовано дивився на чорну густу кров на його зброї, я вколола його в плече.

Удар вийшов слабшим, ніж я очікувала, і на кінчику мого естока була лише краплина його крові. Та ця краплина розпалила мої інстинкти мисливця. Я знову зробила випад, але на диво він схопив клинок мого естока рукою та закрутив і затиснув його так, що мені, щоб не випускати з рук зброю, довелось підійти до нього впритул.

Я опинилась занадто близько до нього, і лише на мить заглянувши в його очі, я вдарила його ножем, цілячись під ребра. Тепла кров полилась по моїх руках, а на обличчі Деяна з’явилась крива посмішка та почувся легкий сміх. Але коли я зрозуміла, що чула цей сміх позаду себе, а не попереду, то в моїх очах щось спалахнуло білим, на мить засліпивши. 

— Ха-ха-ха-ха, — діти сміялись в один голос та вказували пальцем на мене. 

Я теж поглянула на себе, щоб зрозуміти, чого такого смішного. І опустивши погляд помітила, що мій ніж стирчав не під ребрами Деяна, в моїй руці, якою я тримала есток. Самого Деяна переді мною навіть не було, а під ногами в мене була лише моя кров. І тоді я згадала той смішок позаду.

— Саме так і було б, якби ми зійшлись на полі бою, — сказав Деян стоячи розслаблено біля коней. — Ти не володієш магією ілюзії, як я, але ти маєш дивну кров, повинен визнати. 

Я повільно витягнула ножа зі своєї руки та поглянула на дітей так, щоб ті злякались та повтікали, що і спрацювало, адже вже за мить вони знову опинились десь біля гусей. 

— Я увесь цей час билась сама із собою? — розчаровано промовила я. — Я не скажу, що це нечесно.

— Чесність цікавить лише деякі ордени лицарів в Євіанні, а мені до неї діла немає, — сказав він та підійшов ближче до мене. — І тобі до неї діла теж немає, як я думаю. В гніві ти страшна, Діано, і варто тобі лише навчитись користуватись своєю зброєю та відточити навички й рефлекси, і тебе буде не перемогти у двобої.

— А де ти навчився так битись? Чи це лише твоя копія так вміє? 

— Моя ілюзія вміє робити все те, що і я, тому в моїй майстерності можеш не сумніватись.